Христина Лукащук - Курва

приготувати щось виняткове. Усе плавно вкладається на великій пательні, заливається вином і рівномірно шкварчить, радуючи вухо. О! Пахне чудово…

Дзвінок. Це він! Лечу. Спиняюся. Біжу. Знову спиняюся. Знову йду. Такою довгою дорога до дверей не була ще ніколи. Ноги наче ватяні. Тіло зрадливо тремтить. У роті пересохло.

– Привіт… – Тихо-тихо.

Не пригадую, як опинилася в його обіймах, як тулилася до його грудей, як вдихала такий забутий і такий рідний запах, як сльози самі полилися струмком. Розбурханим, спантеличеним, синім. От і дверцят не потрібно: весь відчай, всенька туга викотилася на поверхню. Знала, що намарно намагатися стриматись, то й не силувалася.

Не пригадую, як підхопив на руки, як одірвав од землі і поніс. Як поклав на ліжко, як сів на підлогу поруч, як гладив, пестив, наче малу дитину, як щомиті нахилявся, аби поцілувати, аби засвідчити свою турботу, любов, присутність. Не пригадую як… заснула.

– Та-ак, а що в нас смачненького? – усміхається.

Сидів поруч на ліжку і гладив моє волосся.

– Ти голодний? – Я поволеньки приходжу до тями.

– Печінка з яблуками по-«купавськи»? – сміється.

– Ти знаєш? Звідки?

– Ти ж обіцяла приготувати, а я обіцяв спробувати.

– Ти пам’ятаєш…

– Я все пам’ятаю… навіть…

– …того, що не було…

– Справді, – здивовано. – А ти звідки знаєш?

– Я також.

Він залишився до ранку. Я нічого не розпитувала, він нічого не пояснював. Залишився і все. Це була найніжніша ніч у моєму житті. Це була перша ніч, де я грала сама себе, а поруч був той, кого намріяла. Достоту з таким свіжим запахом скошеної трави, з таким пружним і уважним тілом, з міцними і делікатними руками, з вустами, повними пристрасті і жаги, як у моїх фантазіях…

Ще тоді, коли прокинулася в його обіймах і відчула себе найщасливішою жінкою на світі, коли готувала нам обом каву, коли чула, як, миючись, мугикає в лазничці, коли разом, усміхнені і щасливі, виходили з дому, розуміла: добровільно ступала на ту другу стезю, повну тепла і болю, ніжності і туги, любові та безнадії.

Олег усіляко намагався дати мені відчути, що я в нього єдина, кохана. Правда, він приходив лише тоді, коли міг, зате іноді залишався на тиждень, а то й два. Не знаю, що говорив дружині і чи вона знала про наші стосунки, але він про це жодним словом не обмовився. Я зловила себе на думці, що якби він не сказав, що одружений, то я б із його поведінки про це не здогадалася. Жодного разу ні словом, ані жестом не виказав себе. Я була за це йому безмежно вдячна і прагнула виконувати будь-які його забаганки…

У нього їх було небагато, але ті, що були, змушували мене ніяковіти.

Якось він попросив мене заплести косички. Я з готовністю погодилася, бо з ними нагадувала саму себе в садочку і перших класах школи. У мене не надто довге волосся, але дві невеличкі кіски таки вдалося залагодити. Поки я крутилася перед дзеркалом, кривлячи всілякі мармизи, наче мале дівчисько, якому б така зачіска найбільше пасувала, Олег якось раптово принишк. Перестав розмовляти, відповідати на мої запитання. Перестав усміхатися.

– Агов! – пробую привести до тями.

Не озивається. Може, серце?… Усе ж таки вік…

– Ти така гарна…

Від несподіванки шаріюся.

– Ніяковість тобі личить… Зашарівшись, ти стала ще гарнішою. – Не відриває очей. – Іди-но сюди, дівчисько…

Не чекаючи, поки я відреагую на його слова, підійшов сам. Із неприхованим задоволенням і насолодою почав розглядати мою невигадливу зачіску, час від часу торкаючись її руками. Самими пучками. Олег виразно хвилювався. Дихання стало глибшим і хаотичним. Погляд зробився незрячим. Його наче хто підмінив. Почав тремтіти, мовби перед ним – сокровенна мрія, і вмить зробився неймовірно ніжним і розгубленим. З упевненого в собі чоловіка перетворився на стривоженого новизною відчуттів підлітка. Мимоволі на думку спав роман «Лоліта» Набокова. Не може бути, аби сюжети, виписані в романах, переходили в життя! Бо книжка книжкою, а життя життям, де я – жива, реальна, з крові й плоті. Зі своїми банальними бажаннями мати чоловіка, сім’ю…

Якщо досі все хоч якось, хоч абияк, але було поскладано в голові, то зараз, коли побачила Олега такого зміненого, поглинутого власними візіями та думками, у мені знову все перевернулося з ніг на голову. Я так не хочу – на голову. Досить того, що я не годна збагнути. Навіть якщо я не мала на деякі події впливу або не погоджувалася з ними, то вони були зрозумілими. А зараз мені просто страшно.

Здавалося, я б могла про це сказати, могла б нагадати про себе, вивівши з його заглиблення, але не посміла – таким щасливим він був. Та й, зрештою, що він мені зробить? Я ж не цнотливе дівчисько, яке можна позбавити честі…

Він довго цілував мою шию, занурюючись носом у волосся. Вдихав на повні груди запах парфумів, якими себе оздобила, і голосно, не криючи вдоволення, видихав. Чулася-таки трохи ніяково, бо наче про мене забув. Ніби досить було йому мого тіла, яким міг безборонно втішатися. Здавалося, він про це також знає, бо в його сповільнених і насичених надлишком часу рухах струменіла вдячність. Бережно, як мале дитя, бере мене на руки і вкладає до ліжка. Дивиться і всміхається. Дивиться новим, невідомим мені поглядом. Наче вперше бачить. З якимось раптом проявленим захопленням розглядає моє тіло, кожен його закуток, кожен клаптик, кожну западинку. Ледве чутно проводить по ньому пальцями. Пучками, долонями. Наче перевіряє його на щось, тільки йому відоме.

У голові народжується безліч думок, безглуздіших одна за одну. Боюся спинитися на одній із них, бо жодна не тішить. Оскільки не готова розділити його захоплення моїм тілом, бо ж воно найзвичайнісіньке, навіть якщо й непогано збудоване, починаю подумки (очі-бо заплющені) блукати слідом за його пальцями. Стегна. Спочатку мандрує від коліна догори, назад і знову догори, та наче мимоволі спускається досередини, до чуттєвого їх боку. Тепер, коли так прискіпливо вивчає моє тіло, і я починаю зауважувати безліч його недоліків. Там шкіра вже не така пружна, тут надлишок ваги, а десь об’єм міг би бути більшим. Куди й поділася моя упевненість. Я знову шаріюся і відчуваю, що Олег стає ще більш одержимим. Пестить мене так ніжно і самозречено, що хочеться його спинити.

Поволеньки, наче робить це вперше, знімає з мене трусики. Тоді він не дозволив мені зняти із себе вбрання. Сказав, що хоче зробити це сам. Сам – то й сам. Чекаю. Це все, що залишилося