Христина Лукащук - Курва

все своє забрала… Наче й не було нічого… Марто, а знаєш що? Я залишу тобі ключа. Коли захочеш – приходь. Це тільки наша з тобою квартира… і так буде завжди…

– Про що ти? Навіщо ти так? Краще не дзвони…

– Марто…

Я не чула, що він іще говорив. Більше я трубки не піднімала. Ні цього вечора, ні два наступні.

На четвертий день удосвіта мене розбудив телефон. Спросоння я все-таки підняла слухавку.

– Алло.

– Це ви Марта Дмитрів?

– Та-а-а-к. Я…

Мені пересохло в роті. Зі сну не могла впізнати голосу, не могла зрозуміти, хто намагається пожартувати…

– Майор міліції Роман Станіславович Пархолюк. Коли ви востаннє бачили Ростислава Микитюка?

– Точно не пам’ятаю, але три дні тому розмовляла з ним по телефону… Чому ви питаєте?

– Фотографію, де ви разом, знайшли в нагрудній кишені куртки біля його трупа. Пробачте за деталі.

– Як… т… як… т…

Я не могла вимовити цього слова, наче це могло допомогти йому ожити.

– Самогубство.

– Самогубство… – повторила я. – Це неправда. Неправда!

Нарешті я схаменулася і могла сказати все, що думаю.

– Чуєте, ви… майор міліції, скажіть, що ви пожартували, скажіть, що це жарт, прошу вас, благаю. Він не міг… не міг… Чуєте! Не міг мені цього зробити… Піти до іншої, одружитися з нею, народити дитину – так, але не самогубство! Ні, ні… Ні…

– Пані Марто, з вами все добре? Викликати лікаря?

– Ні, не потрібно, дякую, але скажіть, що це жарт…

За п’ятнадцять хвилин (я ще з ліжка не встигла вилізти) прибуло авто з лікарем. Літній пан у цивільному костюмі. Він довго дивився на мене, міряв тиск, пульс.

– Збирайтесь.

– Куди?

– Трохи відпочинете. Закотіть рукав. Отак. А тепер стискайте і розтискайте кулак, доки я не скажу «досить». Марто, стискайте, бо не знайду вашої вени. Ось так, добре. Можете кілька хвилин отак із затиснутою рукою посидіти.

– Це правда?

– Не розмовляйте, – добродушно.

Невже все так кепсько?

Пару тижнів я провела в реабілітаційному центрі. Не була ні на похороні, ні на цвинтарі. Нікого до мене не пускали, і я ні до кого не виходила.

Тільки-но переступила поріг помешкання, як задзвенів телефон. Я здригнулася, але змусила себе зняти слухавку.

– Алло.

– Марто, це ви?

– Так.

– Це Світлана. Ми з вами познайомились у приймальні гінеколога, пригадуєте?

– А-а, так, пригадую…

– Ви не забули, що ми летимо в Таїланд на семінар?

– «Конфлікт. Усвідомлення. Прощення. Любов».

– Ви пам’ятаєте?

– Звісно…

– За два тижні виліт. То ви готові?

– Так.

Це моя перша подорож до екзотичної країни. Я багато чула про цей край і завжди мріяла туди потрапити. З Олегом…

Ніколи не літала так далеко. Ніколи не проводила в літаку більше чотирьох годин.

– Марто, вам страшно? – Світлана.

Жінка світилася. Мовби випромінювала додаткове тепло. Рухалася обережно, ретельно обминаючи перешкоди. У руках – мініатюрна торбинка, у якій заледве вміщувалася пляшечка мінеральної води.

– Ні. На жаль, – купаючись у її теплі.

Я мимоволі підступила до неї ближче. Чого очікувала? Мабуть, того, що раптом те її безсоромне тепло і радість якимось дивовижним способом на мене перекинуться і мені вдасться їх підхопити, наче нежить. Адже застуду люди підхоплюють саме так. Жінка здивовано звела брови, уважніше глянула в мій бік, але розпитувати не стала. Виховання.

– У вас хіба немає багажу? – вона. Ще більш здивовано.

Її погляд застиг на моїх порожніх руках. Таксі, яким я приїхала, давно залишило стоянку, тож очікувати дива не доведеться.

– Є, – затрясла перед нею торбою, з якою ходила на заняття до спортивного клубу.

У сумці середнього розміру щось зрадливо закалатало, перелітаючи з одного кінця в інший і виказуючи істинний стан речей. Торба таки порожня. Гумові капці, два костюми для купання, пара комплектів нижньої білизни, дві єдвабні сукні, що вміщуються в долоні, і зубна щітка. Мені більше нічого не потрібно. Я навіть упевнена, що й цього забагато…

– О… – вона мало не застогнала, проводжаючи поглядом власну четверту валізу суттєвого розміру, яку ніс водій. – У такому випадку в мене… – вона на мить розгубилася, – в мене його… трішечки більше.

Нарешті засміялася. Гарно, щиро, заразливо. Невимушено. За мить Тамара сміялася разом із нею. Я, мабуть, також сміялася. Про себе.

– Навіщо тобі стільки? – Тамара.

– Ти ж знаєш – мені незабаром народжувати, тож хочеться хоч трішечки ще потішитись свободою…

– А що? Досі не натішилась? – лікарка. Обережно. Уважно.

Та спинилася. Уважно подивилася на товаришку і розпливлася в усмішці.

– Знаєш, якби про це спитав хтось інший, я б розлютилась, але ти… Ти інша… Спасибі тобі за це, – і трохи поміркувавши: – Таки ні. Не нагулялась. Мислю, що жінці ніколи тієї свободи не буває забагато…

– А ще красивій… – додала Тамара, не приховуючи захопленого погляду. – Марто, а в тебе які відчуття – досить тобі свободи чи ні? – знову обережно і знову уважно.

Після перших же відвідин ми з лікаркою перейшли на «ти». Я наполягла на аборті. Жінка як могла відмовляла мене, але коли зрозуміла, що рішення вже прийняте, намагалася всіляко мене підтримувати.

– Досить.

Не могла розмовляти. Кожне слово боліло. Було наче кров, яку по краплині вичавлювали зі зболілого тіла. Та й не хотілося. Не тому, що я була занадто заглиблена в себе, чи зранена, чи… Насправді я не мала що їм сказати.

Наче порожня посудина. Зовні видається, що містка, а насправді пустка. Як маю їм про це оповісти? Тій, що не тільки наповнена, а й переповнена. Та й іншій – перечуленій від наповненості подруги…

А з іншого боку, мені тієї свободи й не хотілося ніколи. Завжди дивувалася жінкам, що так її прагли. От Юлька. Хай би що захопливе вона розповідала про свою самотність і хоч би якою була переконливою, я їй не вірю. Не зуміла повірити. Проте чесно намагалася. Свобода. Ні, це не для мене. Це для революціонерів, волоцюг, невдах. Для того, щоб любити, свобода не потрібна. Для чого ж тоді ця свобода взагалі? Я б залюбки її позбулася, але вона чомусь у мене є, наче в душі – джерело, з якого та свобода бере свій початок.

Про Ростика мої попутниці нічого не знали. Про Олега також. Та й, зрештою, вони взагалі нічого про мене не знали, крім того, що через певні неблагополучні обставини довелося позбутися дитини… Саме тому вирішила їхати. Мого «так» чи «ні» їм цілком достатньо. Бо вони й не підозрюють, скільки подій, переживань, людей, що можуть за тими короткими словами ховатися. Наче тінь. Чи вночі може бути по-іншому?