Люко Дашвар - Покров

в чарочки. — Давай! За нас, Валю! За те, щоби ми були щасливими! Бо ми на те заслужили!

— За нас… — тьмяно відлунює Валя.

— Ще хочу! Наливай, Валю! — Аду охоплює молодечий безтурботний кураж: як же легко стало! Предмети хитаються, розпливаються, тануть, разом із ними тане Валя, і з усім тим уже геть не тяжко розпрощатися навіки.

До реальності повертає настирливий дзвінок у двері.

— Нікого немає вдома! — вигукує царівна з чаркою в руці.

— Як можна, Адочко?… — відповідає Валя.

Мар’яна тупцює на майданчику, все повторює: «Ніяких питань, мамо», та двері відчиняє тато.

— Мар’яна… — констатує розгублено, наче отримав найгіршу з новин. А де «донечко!», одвічна тепла беззахисна посмішка?

— З Новим роком, тату, — роздратовано відповідає Мар’яна.

Тато губиться.

— Вибач, доню… Добре, що прийшла. Зараз із кухні таріль для тебе принесу.

Мар’яна прослизає повз батька. До жаданого прихистку — метрів п’ять через вітальню до кімнатки, обклеєної дешевими шпалерами з рожевими фантазійними квітами. Колись по закінченні школи Мар’яна отримала дарунок від батьків — ремонт у своїй кімнатці. І хоч благала про шпалери в нейтральну смужку, мати власноруч наклеїла бежеву гидоту з величезними рожевими квітами. «Тобі вже сімнадцять! — казала. — Вік романтики, ніжності й кохання. Житимеш — ніби в саду і мріях! Ні! У саду мрій!» За десять років шпалери стали схожими на туалетний папір Обухівської фабрики, і тільки за килимом ще збереглися блідо-рожеві пелюстки: сад мрій уперто не бажав помирати, відвойовуючи собі ще місяць-другий життя на стінах Мар’яниної кімнатки.

— Ну! І що сталося?! — мати навіть не привіталася. Заступила доньці путь, вхопила за плечі.

— Нормально все, — якомога байдужіше відповіла Мар’яна.

Ада раптом розреготалася істерично:

— А я знала! Я серцем відчувала! Він тебе покинув!

Мар’яна сіпнулася: скинула з плечей материні руки, увіп’ялася в неї холодним злим поглядом.

— А ти якого біса вдома тирлуєшся?! І тебе твій покинув?!

Ада вухам не повірила. Застигла на мить. Очима — стріль у бік кухні, звідки дзеленчали тарелі.

— Що ти верзеш, дурепо? — просичала тихо.

— Голосніше! Не чую! А? Що ти там бурмочеш?

— Замовкни!

— Чого би це?! Думаєш, тато не відає про твої походеньки? — Мар’янине горе вийшло з берегів, топило кожного зустрічного на своєму шляху. — Давно ми все знаємо! Чого мовчиш? Поділися з донькою наукою, як двом мужчинам одночасно голови морочити!

— Заткни пельку і не лізь у наші справи! — Ада вхопила доньку за руку і таки додала би перцю, та з кухні до вітальні зайшов Валя з тарелем.

— Як гарно — вся сім’я зібралася, — усміхнувся, поставив на стіл тарель для доньки. — Мар’янко, тобі печінки покласти чи курочку?

Мар’яна войовничо зиркнула на матір і вже хотіла: «Та подавіться ви своїми курми, печінками!»

— За стіл сідай! — ховаючи лють, наказала доньці Ада.

Тато, тато… Мар’яна давилася куркою, очі в таріль. Чому тато терпить мамині зради? Невже не розуміє: через те Мар’яна зневажає його відчайдушно, до відрази. Слабкий… Такий слабкий — глина! Хто того не знає, збоку на подружжя Озерових гляне, здивується: матінка Мар’янина — миша мишою. Хіба що очі нахабні невтримні. І змогла ж окільцювати такого мужчину, як Валентин. Ідеальний: і розумний, і порядний, і красень. Навіть сусідський алкаш Петрович татові каже: «Не можу при тобі матюкатися, Валентине! Сором бере, бо вже надто в тебе мордяка інтелігентна». А матері не сором татову душу все життя мордувати. От і зараз… Їсть курку, що її тато приготував, зиркає на чоловіка зневажливо, наче каже: «Невдаха!» Мар’яна в тата — теж невдаха. Їсти от хочеться. А жити — ні…

— А загадаймо бажання, — почула материн голос. — Не для себе, то вже нецікаво. Наливай, Валю! Ми зараз одне для одного загадаємо щастя. Я перша, бо ж ідея моя. Бажаю тобі, Валю, аби твій бізнес розширився. Щоби ти міг продавати не тільки дріжджі, а й перець. Мелений, наприклад. Правда ж, Мар’яно?

Мар’яна відчула неконтрольоване тваринне збурення. Ледь стримала гнів — відклала виделку, увіп’ялася в материне лице, щоби прямо в нахабні очі вихлюпнути всю свою образу і зневагу. Набрала повітря в легені: не шепотітиме… Кричатиме-захлинатиметься!

Від вхідних дверей — дзинь!

— Хто це ще? — знизала плечима мама.

— Відчиню, — тато вже йшов до дверей.

«Пастка… — впало Мар’янине серце. — Марно верещати-гніватися — нічого не зміниться! Міситимуть злидні зі зрадами, куркою заїдатимуть: “Тобі покласти, доню?” Гірше не буває…» Спостерігала, як мати продовжує жадібно їсти, як тато відчиняє вхідні двері, розгублено відступає на крок, пропускаючи до вітальні старезну суху бабцю — кістки і зморшки.

Старенька роззирнулася, усміхнулася Аді:

— Аїдо… Зі святом, доню!

У Мар’яни щелепа відвалилася.

— Що?! — так здивувалася — всі свої біди враз забула. Підхопилася, йшла до незнайомої бабці. — Ви ж… волоцюжка! У під’їзді щойно… вогню в мене просили…

— Мар’яночка, онука… Отака, значить… Куриш! Нічого… Разом кинемо. Я тобі гостинчик привезла, — бабця заходилася шукати щось по кишенях.

— Онука?… Мамо! Що все це… — ошелешена Мар’яна застигла посеред вітальні: зиркала безпомічно то на незнайому бабцю, то на матір.

Ада — за столом каменем.

— Мамо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна. — Ти ж казала: твоя мати померла… Ще коли ти малою була!

Ада віджбурнула виделку. Очі в таріль, тільки груди високо здіймаються з нервів.

— Мамо!!!

— Онученько… Це тобі! — бабця простягнула Мар’яні оксамитову коробочку. — Бери, не бійся. Золото…

— Не торкайся! — закричала Ада. Підхопилася, на бабцю з ненавистю: — Крадене?!

— Та чого би це… За кревні купила…

— Брешеш!

— Присягаюся щастям… Мар’яночки!

Мар’яна відчула, як ноги стають ватяними, у голові бджоли все маминими голосами гудуть.

— Замовкніть! — вигукнула відчайдушно. — Ви… про що?! Про яке золото? Мамо! — сіпнулася до матері, вказала на бабцю. — Це… твоя мама?…

Ада скривилася, мов лимонів обжерлася, кивнула.

— А чому ти брехала мені?!

До бабці:

— А ви… де були?!

— По в’язницях усе життя! Ось де вона була! — кинула Ада люто. Схлипнула. Зиркнула на бабцю спідлоба. — Якого… приперлася?! Пішла геть!

Мар’яна перелякалася, аж кров у скроні.

— Мамо, припини! Так… не можна… — вхопила стареньку за руку. — Ходімо… Сідайте! Он курка, печінка, салат! Чай… заварю! Холодно… там! Таріль треба! З кухні! Мамо! Таріль!

Ада демонстративно всілася на стілець біля столу, вперто втупилася в зелене соснове гілля.

— Тато… таріль принесе! — Мар’яна тремтіла біля бабці, з підозрою косувала на матір, наче, варто Мар’яні вийти, Ада спопелить свою матір уже раз і назавжди. — Зараз… Тато… А де тато?!

— На кухні! Де ж йому бути? — буркнула розлючена Ада.

— Добре… Я зараз… — Мар’яна вгамувала серце — колотилося, як навіжене, — посунула до кухні. — Тато…

Валентин Петрович Озеров у