Люко Дашвар - Покров

наштовхнулася на двох незнайомих наркоманів: зі спини тихо підкралися, падлюки. Тягнули до дівчини руки-ганчірки, варнякали виснажено:

— Гроші є? Мобільний… У сумці що?!

— Пахом! Та скажи їм…

Не договорила. Пахом вчепився в Мар’янині коси, сипів, як навіжений:

— Ти хто така, коза?!

— Сволота… Щоб ви всі повиздихали від дурі вашої! — без сумки, гаманця і мобільного розхристана Мар’яна бігла в бік знайомої панельної п’ятиповерхівки, ридала відчайдушно і гірко.

Брудний під’їзд. Тим тільки і добрий, що лампочка блимає. Роззирнулася зацьковано: нікого? Загрюкала у двері Полиної квартири: відчини, подружко! Бути ж не може, щоби ти і в новорічну ніч на Майдані лишилася?!

- І Польки нема! — тремтячими руками втерла сльози, дістала з кишені цигарку, запалила… Кліпала мокрими очима: от і все… Більше бігти нема куди, тільки до ненависної батьківської хрущовки — єдиного місця на землі, де за Мар’яною закріплені дванадцять квадратних метрів окремого простору. Тільки би мама з татом не чіпали! Відкараскатися від них, зачинитися! Не виходити зі своєї кімнатки добу, дві, десять… Ніколи не виходити! Померти! Бо жити тепер як?! Ніяк…

Ноги відмовлялися сунути до батьківської оселі. Сльози висохли, дупа примерзла до сходинок, третя цигарка — в горлі гірко, як на душі. Усе не йшла. Врешті підвелася, бо задубла всмерть. Почвалала сходами нагору, все далі й далі від єдиної на увесь під’їзд лампочки на першому поверсі — у темряву. Між третім і четвертим із мряки:

— Дай вогню, дитино!

Голос низький, жіночий.

Мар’яна аж присіла од страху.

— Хто тут?!

— Вогню даси?

— Не палю…

— А хто на першому поверсі смалив? — на тлі замизканого вікна на майданчику між поверхами виникла сухенька бабця — старезна-престарезна. Кістки і зморшки простеньким одягом обмотані. На голові смішна лижна шапка з оленями.

— Палити шкідливо! — кинула Мар’яна зухвало, подалася далі нагору. Бурчала під ніс. — Вештається всякий набрід… Ненавиджу…

От і п’ятий. Застигла. Видихнула. Начепила маску злісного гнома — ховайсь! — натиснула кнопку дзвінка.

- І тільки спробуй хоч про щось запитати, мамо! — прошепотіла в оббиті дерматином двері.

Ада знервувалася. Близька перспектива стати хазяйкою багатої садиби на Биківні не лишила царівну практичності. Усе міркувала: як би потайки від чоловіка скласти речі, сховати на балконі, щоби 31-го вхопити їх, виголосити Валі із дзвінким азартом: «Прощавай навіки!» і чкурнути з Шуляком у нове життя. Та при першій же спробі дістати валізу з антресолей наштовхнулася на приголомшений Валин погляд, притихла (нащо їй скандали? А раптом у Шуляка щось не складеться?!), навіть притягла додому зелених соснових гілок і вирішила накрити справжній новорічний стіл — пишний, прощальний, — аби потішити чоловіка смачненьким наостанок. І все скінчилося так, як зазвичай в Озерових. Валя вислухав оголошене Адочкою меню: курка з апельсинами, печінковий тортик, салат «мімоза» з червоною рибою, — сам купив усі продукти і 31-го зранку вже орудував на кухні: рубав, різав, смажив, варив… Так якось мляво орудував — очі тьмяні, руки тремтять.

Ада крутилася на кухні, зиркала на чоловіка з підозрою. «Здогадується! — накручувала себе. — Точно щось пронюхав, та взнаки не дає. Серцем відчуває!»

— Допомогти тобі, Валю? — не з милосердя спитала, перевірити підозри намірилася: любив чоловік, коли оце вони вдвох на кухні товклися, зазвичай радів, як дитина.

— Зайве, Адочко… Сам… — відповів винувато.

Ада геть розгубилася: та що за дурня?! І тут Валя її плани ламає, бо по всьому виходить, що не Ада чоловікові прощальну вечерю влаштовує — Валя своїй безцінній Адочці тортик із власної печінки пече, своє серце на салат шматує і не потребує в тому допомоги — сам!

І клятий Шуляк усе не телефонував. Востаннє зустрілися 29-го під вечір. Славко на Аду в автівці навалився по-молодому, обцілував ручки-щічки, прояснив ситуацію:

— План такий! Завтра не зустрінемося — справи. Тримай кулачки, Адко, щоби мені вдалося грандіозну оборудку провернути. Як усе вийде, завезу кількох хлопців, щоби дім на Биківні швиденько прибрали після лантуха, який там жив. Тридцять першого до вечора впораюся, а ти збирайся і чекай на мій дзвінок.

— А як не вийде з оборудкою? — спитала Ада.

— У мене?! — розсміявся Шуляк. Притис Аду, аж поперек у царівни хруснув. — Ти збирайся. До восьмої вечора вже приїду по тебе.

— Тридцять першого побачимо! — ушпигнула в’їдлива Ада.

— Та ти побачиш, сумнівів не май! Професора свого якось нейтралізуй, — відповів Славко. — Жодного разу в житті його пики не бачив і тридцять першого бачити не хочу. Нащо нам ті розборки?

- І як мені його нейтралізувати? Убити? — визвірилася царівна.

— Горілочки в нього влий грамів триста! Може, відрубається, — підказав реаліст Шуляк.

«Чи і справді напоїти?» — Ада спостерігала за засмученим Валею, зиркала на годинник: уже четверта дня, п’ята, шоста… Уже і тортик готовий, і куркою з апельсинами тхне. А раптом Шуляк раніше за восьму припхається? А Валя тверезий?

— Валю, а нащо нам півночі чекати? — стала біля чоловіка на кухні, поправила гілочку петрушки на салаті: і хай би хто сказав, що царівна руки до новорічної смакоти не приклала! — Накриймо зараз на стіл і почнімо святкувати.

— Добре, Адочко… — геть без радості відповів Валя. — Я тільки перевдягнуся.

— Нащо? Давай так, по-домашньому!

Валя знизав плечима в линялій футболці, поправив спортивні штани, кивнув: добре… Ада включила веселість свого близького майбуття, розсміялася, обійняла чоловіка.

— Та що з тобою, Валю? Свято ж… Хочу вина! Горілки хочу! Питимемо горілку?!

— Горілку? — здивувався Валя. — Чому ж ти не сказала, Адочко? Я тільки пляшку червоного сухого купив. Твого улюбленого.

Ада аж смикнулася од прикрощів. Ну, не сука?! От уміє змарнувати любе діло!

— …Зараз збігаю! — почула чоловіків голос.

— Стій! — гаркнула. — Не треба! Вино питимеш!

…Два келихи. От зараз набульбенять радості, хильнуть, попливуть, згадають юність, розчуляться. Ада обійме Валю: «Пам’ятаєш, як ти здивувався, коли я на тебе глянула з інтересом? Не шкодуєш, що життя зі мною пов’язав?» А він обов’язково повиниться: «Тільки одне мені болить, Адочко! Що не зміг тебе щасливою зробити: квартири просторої для тебе не заробив, подорожувати нікуди не відправляв, навіть шуби не купив». А вона йому: «От і скажи! Що чоловік має після таких зізнань робити?!» Він голову схилить. «Відпустити…» — прошепоче.

…Два келихи. Валя виганяє з них порожнечу сухим червоним.

— Пам’ятаєш, як ти здивувався… — заводить Ада, а в голову — трісь: у кухні за пакетами з борошном майже повна пляшка горілки, ще з Великодня прихована.

— Стій, Валю! Зараз! — мчить на кухню, риється на полиці. Таки є! Дві третини сорокаградусного знеболювального для чоловіка. Отак краще! Отепер — справжнє свято.

— Горілку питимемо! — командує без жалю, наливає прозору рідину