Люко Дашвар - Покров

спортивних штанях і линялій футболці з принтом «I love New York» навколішки стояв на підвіконні розчахнутого кухонного вікна.

— Тату! — перелякалася Мар’яна.

Тато перехилився — шубовсть у темряву… Гірше не буває?

Мар’яна засліпла; розхристана, боса через три сходинки звірячими стрибками в холодну ніч, кричала-хрипіла, давилася сльозами — нічого не бачила: неосяжний простір зменшився до чорного вузького тунелю, подряпав плечі, засипав очі горем. Виштовхав із під’їзду, кинув до зламаних бузкових кущів…

— Тату!

Під сухим бузком — «I love New York» чорним по білому.

— Тату!

Чи дурна?! Та скоріш «швидку»! Людей на поміч!

— Люди! Викличте «швидку»! Люди…

Вікна — блим-блим. Матінка в розчахнутому проваллі п’ятого поверху:

— Валю?!

Корова! «Швидку»!

— Люди… — колінами в зламаний бузок, сліпими очима навкруги — люди є? Де? Шурхіт у вуха, голоси:

— То хто? Валя Озеров з п’ятого! От йо… Новий рік, а у нас тут таке… Він дихає? Та не чіпайте його! Ні, ні! Треба йому під спину щось тверде… Пульс перевірте! Дивіться, міліція! Нащо міліція? А раптом його хтось зіштовхнув! А! Он «швидка»! Мар’яну відтягніть! Адочко! Що сталося?! Такий мужчина… І не пив. Ви часом кредит не брали? Ноші! Ноші пропустіть! Галю, винеси Мар’яні щось тепле…

У роздовбаній «швидкій» Мар’яна тремтіла в Галиній жилетці з овечої вовни, перелякано і відсторонено, наче з іншого виміру, спостерігала за літнім лікарем і геть старою медсестрою — фіксували зламані руки-ноги, крапельниця, киснева маска… Прикрили самогубцю ковдрою, та з-під неї стирчали босі татові п’яти, і, може, через те Мар’яна опустила очі на власні ноги в потріпаних домашніх капцях. І побачила поряд теплі мамині уги…

Гнів у скроні! Зиркнула на матір, яка з роздратованою пикою сиділа поряд: то ти, нене, спочатку вдягнулася, а вже потім із квартири вибігла?…

Ковтнула сльозу. Схопила матір за ногу, зісмикнула чобіт.

— Що ти… — звилася ошелешена Ада.

— Татові… холодно! — обережно натягла хутряні уги на голі татові ноги, завмерла.

— А я… в чому…

— Та пофіг!

- Ідіотка! — просичала Ада.

— Шльондра!

— Що?! Та як ти…

— Висадити? — спитав утомлений лікар.

Мар’яна ковтнула сльозу: мовчу…

Заніміла. Забула про розлючену матір, незнайому бабцю, що вона виникла нізвідки, про Ярка, Хотинського, несправедливе звільнення, про льодяні ноги в потріпаних домашніх капцях. Мовчки йшла за ношами до приймального відділення лікарні швидкої допомоги, без заперечень вийшла з боксу, де похмурі лікарі оглядали тата, терпляче тупцювала поряд, прислухалася і, тільки коли каталку, на якій лежав блідий нерухомий тато, повезли на УЗД, вмираючи від страхів, спитала бороданя в білому халаті, який ішов за каталкою слідом:

— Врятуєте?

— Подумаємо, — без емоцій відповів бородань. Передав естафету спілкування моторній сестричці з кривавими, мов у вампіра, вустами.

Медсестра миттєво оцінила з ким мати справу, оминула Мар’яну, веліла Аді йти з нею до відділення: лікар дасть список ліків, які треба придбати сеї ж миті в аптечному кіоску, що розташований у холі лікарні й працює цілодобово.

— А мені… Мені що робити? — вигукнула Мар’яна в спину медсестрі, яка разом з Адою вже швидко йшла до ліфтів.

— Не знаю… — здивувалася та. — Додому йдіть. Лишіть свій мобільний, як хочете. Зателефоную, коли буде що казати.

— У мене немає мобільного… — прошепотіла Мар’яна.

Медсестра брівки зсунула з недовірою.

— Зранку приходьте, — червоні вуста ворушилися, наче кров’ю бризкали. — Зранку картина зрозумілішою стане. Аби тільки хворий ніч пережив.

Отака новорічна ніч. З вікон — веселощі, автівки поспішають, гудуть. Нащо стільки галасу?! А раптом сеї миті хтось… помирає? Тиші хоче? Мар’яна з останніх сил суне до знайомої п’ятиповерхівки: потріпані домашні капці — не та пара, що взимку рятує. Сусідчин овечий жилет сам змерз-задуб. Думки, відчуття перемішалися, затверділи, застигли: ані питань, ані жалів, ані молитов. Тільки щоби вже не жити, у сенсі — не думати, не відчувати. Захворіти тяжко з гніву, як з вірусу, перетворитися на малу дитину, приймати милосердя оберемками — аж рукам горе! І хоронити чисту сльозу… Ту сильну, що вона камінь їсть.

— Чаю гарячого випий, бо захворієш! Ванну набери! — мати вже вдома. Соває вітальнею в хутряних угах, ніби нічого не сталося, риється в шухлядах, як та злодюжка. Злодюжка і є! Бридливо обходить стіл, біля якого сидить чужа суха бабця: курить, спостерігає, як чубляться донька й онука.

— Це ти… — самими вустами шепоче Мар’яна, та матір чує. Завмирає. Кидає порпатися. Гнів снопами.

— Ти! — тицяє в доньку агресивним гострим манікюром.

— Татові терпець урвався від твоїх зрад!

— Не горлала би на увесь дім, що й сусіди чули, — не урвався би! — гарчить мати. — Нормально собі жили, так ні — доня встрягла! — задихається, повторює із садистською настирливістю. — Тільки ти винувата! Ти!

Мар’яна пливе, осідає…

— Я тебе вб’ю, — шепоче розгублено, безсило.

— Ану ж! — задьористо вигукує мати, киває на бабцю. — Он! Бабуся доріжку до в’язниці проторувала. Підеш услід!

— Піду! — раптом озивається бабця. Гасить недопалок у тарелі з недоїдками салату, підводиться. — Назбираю зятеві на ліки.

Ада шаленіє. Верещить істерично:

— Ти ще тут… Мати Тереза! Котися вже, звідки приперлася! Он мєнти більше не про Валю розпитували, а про тебе!

— Заткни пельку, Аїдо! — несподівано хижо і владно відпльовує бабця. Шия витягується, очі наливаються звірячим блиском. — Біжи по гроші! Де хочеш шукай! Щоби до ранку Валентинові було на все: і на бинти, і на уколи…

— Я тільки-но дві тисячі в лікарні залишила! — верещить Ада.

— Лікарня ті гроші за ніч з’їсть. Біжи! — наказує бабця.

— Та хто ти така, щоби тут мені… Що ти взагалі про мене знаєш?! — розлючена Ада чує тільки свої жалі, вихлюпує. — Він… лузер! Невдаха! Усе життя мені зіпсував! Навіть зараз… не зумів по-людськи… з усім цим покінчити! Не помер! Калікою на моїй шиї сидіти хоче! За що?!

— Сволота! Ти — сволота! — Мар’яна вривається в материну істерику своєю невтримною. Вчіпляється в Аду коршуном, сіпає-лупить. — Уб’ю! Уб’ю!

Бабця не зволікає. Хап чашку з чаєм! У кубло одним махом — хлюп!

— Годі! Ще встигнете! — Аду за шкірку: — Не скигли, Аїдо! Не час. Ходімо! Гроші маємо знайти.

Ада тремтить од люті, та суне до дверей. На ходу підхоплює з крісла шапку, шалик…

— А я?! — раптом відчайдушно вигукує Мар’яна. — Мені що робити?!

Бабця зиркає на онуку, наказує суворо:

— Замкнися… Нікому з чужих не відчиняй! Бо знаю… Зараз набіжать… Ніби поміч. А потім — голі стіни. І чого у вас собаки нема? Гавкало би собі — все ж спокійніше. Треба собаку…

Серйозно? Совість ні до чого, порядність, повага, милосердя і співчуття… Собака потрібний?! Сама-самісінька Мар’яна скніє біля кухонного вікна — знай курить,