Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— А воно хоч не важке? — вирішив я витиснути максимум із ситуації, хоч якусь інформацію, яку можна передати СБУ. — Що це взагалі? І коли відбудеться ця подія?

— Невеличкий ніж. Можна сказати — кинджал. Не важко і безпечно, — іронічно посміхнувся Пожарський. — А відбудеться, коли відбудеться. Не турбуйся, не пропустиш. Ми тебе покличемо. То ти згоден?

— А оплата яка буде? — запитав я нерішуче.

Атмосфера в кімнаті одразу ослабла. Гості відвели очі від мене і зайнялися своїми справами. Вочевидь, зрозуміли, що клієнт готовий.

— Сотня золотих гривень підійде? — з усе тією ж поблажливою посмішкою запитав мене князь.

Я замислився. В цінності золотих гривень я не орієнтувався зовсім. Сотня — це скільки? Що за них можна купити? Хоча, здається, за голову найманця, який напав на гуртожиток, була нагорода вісімнадцять золотих гривень. Очевидно, що за таке сума не може бути маленькою. Тож за сотню можна замовити п'ятьох таких найманців, ще й решта залишиться. Мабуть, це багато. Та й торгуватися з князем не було жодного бажання.

— Згоден, — кивнув я і вирішив знахабніти. — Але гроші вперед.

— Звісно, звісно, — все так само посміхаючись, старий смикнув під столом ногою, і до мене по підлозі прослизнула торбина.

Цікаво, він завчасно вже знав, що я погоджуся. Моя думка взагалі тут ні на що не впливає. Потрібна лише формальна участь у цьому спектаклі. Хоча, куди я дінуся? У мене, дійсно, особливо варіантів і немає.

Торбина виявилася важкенькою, кілограмів десять. Я зазирнув і побачив там золоті зливки. Але не звичні, як у кіно — прямокутні, а видовжені й скруглені, загальною формою дещо схожі на ромб.

— Задоволений? — іронічно, але вже з явним презирством, запитав князь і дістав сувій пергаменту. — Тепер залишилося підписати контракт, і можеш бути поки що вільним.

— Який контракт? — ошелешено запитав я.

— Ти ж не думав, що тут гроші просто так роздають? — здивувався Пожарський.

Мені перехопило подих. Та на біса мені ваші гроші. Я хочу просто вийти звідси живим. Впевнений, без грошей контракт мене так само б змусили підписати. І щось мені підказує, що на такому пергаменті контракт не буде простою формальністю.

Я взяв документ, розгорнув і вчитався. Каліграфічним почерком там було написано:

"Я, Охтирський Андрій, прийняв оплату в повному обсязі, в розмірі ста золотих гривень і зобов'язуюсь виконати роботу з вилучення артефакта 'Кинджал Посвячення Сірко' із зазначеного наймачем місця і в зазначений час та передати його замовнику. У разі невиконання, нехай мене вразить кара люта і смертна."

— Ручку дасте? — спитав я, здивовано вирячившись на назву артефакта.

— Яку ручку? — гаркнув збоку здоровань. — Бери ніж зі столу, ріж палець і залишай відбиток.

Ситуація приймала неочікуваний і поганий оберт. Що як невиконання цього договору мене просто вб'є? Судячи з усього, так воно і буде. А я ж не планую його виконувати. Що робити?

— А ви? — я вирішив потягнути час і звернувся до Пожарського. — Ви будете підписувати?

— Навіщо? — спитав князь. — Я всі свої зобов'язання вже виконав. Гроші заплатив. Що ще я маю зробити?

— Гарантувати безпеку, — якомога твердішим голосом заявив я, що було доволі непросто під прицілом цих могутніх покидьків.

Пожарський кілька секунд свердлив мене поглядом, потім перезирнувся з гостями, після чого зверхньо посміхнувся і вихопив пергамент у мене з рук. Якимось чарівним чином на столі біля нього з'явилася чорнильниця зі справжнім пером. Він щось хвилину писав у документі, після чого вхопив себе зубами за палець, укусив і з силою вдарив кривавим відбитком на пергамент.

— Задоволений? — з-під маски доброго дідуся на мить визирнуло кровожерливе створіння, яке, вочевидь, убивало людей і за менше. — Підписуй уже. Не тягни час. У всіх тут є купа важливіших справ, ніж спілкування з якимось клоуном.

Повітря в грудях перехопило, але я вперто й ретельно перевірив документ. Недбалим почерком там було дописано:

"Я, князь Пожарський, гарантую, що не матиму ніяких претензій до найманця після виконання ним замовлення у повному обсязі. Ніяким чином, ні самостійно, ні наказом не буду зазіхати на його життя і здоров'я."

Я подивився на його гостей. Здоровань зустрівся зі мною поглядом і поблажливо посміхнувся. Зрозуміло. Пожарський не накаже мене вбити, але хтось із його колег цілком зможе це зробити. І що тепер? Взяти підписи й з них? Сумніваюся, що після такого мені не почнуть ламати руки-ноги. А навіть якщо якимось чарівним чином вони підпишуть, то де гарантії, що це вся їхня банда і не з'явиться ще якийсь виродок?

Я люто вхопив ніж зі столу і вколов собі палець. Навіть болю не відчув — настільки мене колотило від злості й відчуття безпорадності.

— Можу йти? — я тикнув скриваленим пальцем по документу і з гуркотом підвівся зі стільця.

Князь лише мовчки відмахнувся від мене, розглядаючи на світло вино у келиху. Неначе мене вже тут не було. Я, зціпивши зуби, вхопив торбу, закинув її на плече і зробив крок на вихід. Зупинила мене сталева хватка здорованя. Його рука схопила мене за зап'ясток і болісно стиснула.

— Пам'ятай. Тепер ти наш. Сподіваюся, у тебе не виникне геніальних ідей кудись утекти чи якось підставити. Бо клятва тебе знайде скрізь. І молись богам, щоб вона тебе вбила раніше, ніж тебе знайдемо ми, — він люто поглянув мені в очі, а потім різко відпустив і повернувся до своїх товаришів, прогарчавши на прощання: — Йди геть!

Заливаючись холодним потом, я вийшов за двері. Гриша, від якого я очікував чергових знущань, лише зміряв мене поглядом, похитав головою і прохрипів:

— Ходімо. Відправлю тебе додому.

Ми йшли мовчки по тих самих коридорах, а я нічого не бачив перед собою. Жах, який виходив від тих істот, мав не тільки фізичну природу. Від них несло чимось містичним, надприродним, таке відчуття, що зазираєш у якусь безодню, де немає ні любові, ні дружби, ні радості. Нічого.