Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

— Та заходь вже! — прошипів одноокий. — Що ти, наче дівка на виданні? Ти мені здавався трохи сміливішим, судячи з твоїх подвигів.

Я глибоко вдихнув, замружив очі й зробив крок за поріг. Повіяло прохолодою і трохи спертим повітрям.

— Ходімо, не затримуйся. Князь чекає, — Гриша зачинив двері й забрав ручку одразу, як вони зникли.

Я пішов за ним, здивовано оглядаючи величезні бочки, трохи далі були розвішані копчені туші, різна дичина та ковбаси. Все це, в мерехтливому світлі смолоскипів, виглядало, наче я потрапив у підвал замку феодала середньовіччя.

— Ну, як тобі? — озирнувся одноокий, помітивши мій ошелешений стан.

— Дуже... автентично, — пробурмотів я і продовжив йти по вкритій свіжою соломою підлозі.

— А оце — та сама бочка, яку ти спустошив, — Гриша сипло заржав і гупнув по великій дерев'яній і, на вигляд, дуже старій бочці. Бочка відповіла йому порожнім гудінням.

— Ну вибачте, — розвів руками я. — Сталося вже як сталося.

— Ага, сталося, — криво посміхнувся одноокий, остаточно спотворивши цим обличчя.

Мені навіть здалося, що від тієї посмішки десь заплакали діти й завили собаки.

Ми піднялися по сходах у простору залу. Через різнокольорові вітражі під високою стелею пробивалися промені сонця. Насправді, було дуже гарно, хоч і дещо похмуро. На стінах висіли чорні прапори, а між ними стояли начищені блискучі лицарські обладунки. Я з побоюванням поглядав на них, проходячи повз і згадуючи ожилі статуї воїнів із маєтку.

Ми йшли коридором по червоній килимовій доріжці, ігноруючи зустрічних людей у чорній формі. Вони низько вклонялися, після чого намагалися максимально швидко зникнути з очей. Один навіть ледве не впав, коли стрімко кинувся у найближчі двері.

— Не дуже вас тут люблять, — пробурмотів я.

— Прислуга, — презирливо скривився Гриша. — Мені не потрібна їхня любов. Страху достатньо для забезпечення їхньої вірності.

Підійшовши до величних дверей у кінці коридору, він зайшов, вклонився і сказав:

— Гість прибув, ваша світлість.

Після чого пропустив мене й зачинив двері за спиною.
За столом, заваленим всілякими харчами, зібралася досить екстравагантна компанія. Вже знайомий худорлявий невисокий дідусь із доброю посмішкою — князь Пожарський — головував за столом і щось палко доводив своїм співрозмовникам, активно розмахуючи келихом з вином і розплескуючи його в різні боки.

Напроти сидів дивний азіат, одягнений у плащ із шкіри ведмедя. Як я зрозумів, що саме ведмедя? Бо шкіра була з черепом ведмедя, одягненим на голову чоловіка, наче шолом. Крім того, на ньому було безліч всіляких аксесуарів із кігтів і різного пір'я. Але дивувало не це. Все його тіло й обличчя були спотворені чорними лініями, ніби судини, заповнені замість крові справжньою пітьмою, повилазили на поверхню. Це виглядало огидно і водночас страшно. Сам азіат, побачивши моє вражене обличчя, весело вишкірився чорними зубами.

Поруч із ним сидів справжній велетень. Сиве довге волосся і борода не приховували риси обличчя якогось із народів Кавказу. Він зиркнув на мене жовтими звірячими очима і продовжив рвати зубами м'ясо запеченого оленя.

Незважаючи на дорогий кафтан і персні з дорогоцінними каменями на пальцях, від нього віяло якоюсь дикою звірячою міццю. Здавалося, будь-якої миті він міг перетворитися на могутнього звіра, від якого з жалібним скавулінням розбіглися б усі ті вовкулаки, яких ми насилу перемогли в гуртожитку.

Остання постать, що сиділа за столом, на фоні інших була звичайнісінькою. Просто хтось у червоній мантії з глибоким каптуром. Ось тільки багряна рука з довгими кігтями, яка тримала келиха, викликала деякі підозри з приводу особи того, хто під тією мантією ховався.

— А ось і мій юний протеже! — щиро зрадів князь. — Сідай, будь ласка, пригощайся. Наливай собі вина, знаю, ти любиш це діло. Воно хоч і не таке смачне, як ти зазвичай п'єш, але теж нічого.

— Та не так уже я багато й п'ю, — зніяковів я і сів на краєчок стільця, з острахом поглядаючи на сусідів.

— Бачте, ваші світлості, — князь звернувся до гостей, — у нас із цим юним парубком є багато спільного. Наприклад, однакові смаки на алкоголь.

— Мабуть, дорого йому такі смаки обходяться, — пробурмотів гість із Кавказу, сито відкинувшись на стільці.

— Дорого, — погодився Пожарський, — але не йому, а мені. Вірно, мій юний друже?

— Ви ж пригостили, як я міг знехтувати вашою гостинністю? — розвів руками я. — Сказали, пий-пригощайся. Я й пив.

— І це добре! — зрадів князь. — Я ще багато чого тоді казав, і, як я розумію, ми з тобою легко домовимося.

Я важко зітхнув. Краще вже мовчати, щоб ще щось не ляпнути. Хоча, яка різниця. Все одно до цієї теми прийдемо.

— От ми тут з моїми друзями планували цю справу, і я одразу згадав про тебе, — князь іронічно посміхнувся і відпив вина.

— У некромантів не буває друзів, — прогарчав здоровань до князя, і на мить в його очах промайнула ненависть.

— Ну гаразд, з колегами, — Пожарський зробив вигляд, що нічого не помітив, і безтурботно махнув келихом, розплескавши вино по столу.

Азіат хрюкнув, ледве стримуючи сміх. Вочевидь, термін "колеги" також не дуже розкривав особливості їхніх взаємин.

— У вас тут така гарна компанія. Впевнений — ви легко впораєтеся своїми силами, — мене цей фарс почав трохи дратувати, і я трохи зірвався.

— Бачте, в чому справа, — замислився князь. — У них свої завдання, а в мене — своє. І викрадення тієї дрібнички — якраз моя зона відповідальності. Власне, як і твоя участь у цій невеличкій операції через кілька днів. Тож ми й запросили тебе сьогодні, щоб отримати твою відповідь. Ти згоден дещо експропріювати із сховища? Вся організація на мені. Тобі треба лише зайти, взяти, вийти й віддати мені. З твоїми талантами це буде не складно.

Я замислився під поглядом чотирьох пар очей. За столом настала мертва тиша. В повітрі висіла очевидна думка: у мене є лише один варіант відповіді. Після відмови я просто звідси не вийду. Як мінімум, не вийду живим. Треба ж зважати, що за столом присутній некромант.