Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Розділ 9. В якому здається, що краще нікому не вірити, тоді ніхто й не зрадить.

Університет імені Драгоманова велично височів переді мною. Довгі роки він був моєю альма-матер і залишив у мене лише приємні спогади.Сьогодні я повернувся сюди, щоб остаточно забрати деякі документи та поставити підписи, де це потрібно.

У фойє я несподівано зустрів Оксану. Вона стояла біля столика, на якому лежав капелюх, а поряд, на великому ватмані, був намальований милий бородатий чоловічок з гайковим ключем і молотком у руках. Яскравий напис червоною фарбою "Збір для домового гуртожитку, залиште йому на пам’ять якусь дрібничку, і він буде вам вдячний" не залишав сумнівів щодо мети заходу.

Людей було не дуже багато, все ж таки зараз канікули, але дехто прийшов із тією ж метою, що і я. Вони весело підходили до Оксани, спілкувалися з нею і щось кидали в капелюх.

Я дочекався, поки біля неї нікого не залишиться, і підійшов

— Якось дивно ти бережеш таємницю існування домового, — я посміхнувся Оксані, яка діловито рахувала бусинки, ґудзики та монетки.

— Гадаєш, хтось у це вірить? Ну, ти й дурник, — розсміялася дівчина. — Усі думають, що це жарт.

— Може, й так, — кивнув я і замислився. — Але, можливо, краще було б організувати таке в самому гуртожитку. Там зараз більше людей, і жителі краще сприйняли б цю тему.

— Та ти що? — округлила очі Оксана. — А як же сюрприз? Домовий же все побачить завчасно, і буде не так весело. Як він там, до речі, не з'являвся ще?

Після побоїща у гуртожитку, дівчина, коли прокинулася, дуже образилася, що все пропустила. Вона довго не могла обрати, хто саме винен, тому на всяк випадок образилася на мене. Хоча й не дуже сильно і не надовго. Спрацювала репутація пораненого героя. Вона довго квохтала навколо мене, поки я кілька днів лежав без сил і мучився від заживаючої рани.

Еліксир допоміг добре. Я здивовано спостерігав, як рана буквально на очах поступово затягувалася. Не так швидко, як у фільмах про магію, але також доволі ефективно.

Потроху рана заживала, залишаючи мене без сил і в стані постійного голоду, доки через кілька днів я не відчув, що ефект зник. Його трохи не вистачило, і на боці залишилася глибока подряпина. Але то вже такі дрібниці, що загояться самі. Інші дрібніші рани зникли ще першого ж дня, і я про них взагалі забув.

Домовий за ті дні не з'явився жодного разу. Я навіть кликав його, але відповіді не було. На момент нашого прощання він виглядав не так вже й погано, тому я, хоча й хвилювався за нього, але зовсім трохи. Швидше за все, відлежується, набирається сил, як і я.

— Не з'являвся ще, — похитав я головою. — Та, гадаю, все з ним нормально. Відпочиває.

Оксана сумно подивилася на мене й стиснула кулачки. А я вже вкотре поглянув на неї іншим поглядом. Блискуче руде волосся, великі зелені очі й милий кирпатий носик. Яка ж вона все таки гарна. І чому ми досі не разом? І чому така думка прийшла до мене саме зараз? Чому за стільки років я ні разу не спробував змінити наші відносини? Може, все ж варто запросити її на офіційне побачення?

Я замислився і зміряв її поглядом.

— Що? Щось не так? — заметушилася дівчина, поправила зачіску, миттєво дістала люстерко й почала щось у ньому роздивлятися.

— Та ні. Нічого, просто замислився, — ніяково пробурмотів я.

— Піду, мабуть, — дівчина задоволено кивнула люстерку. — Ще купа справ. А стенд і без мене непогано працює, перевірено вже. А ти куди?

— Та мені ще тут довго, мабуть, доведеться стирчати. Треба кілька документів забрати та підписи поставити, — я розвів руками. — Але ж ти знаєш, як то буває. Того немає на місці, іншого немає на місці, і всіх чекай, прояви повагу.

— Співчуваю, — поплескала мене по плечу Оксана. — Ну… тоді до зустрічі.

І вона, блиснувши золотом волосся, пішла до виходу, залишивши по собі аромат конвалії. А я проводжав її поглядом, здивований несподіваним хаосом у своїх думках.

На диво швидко завершивши свої справи, мабуть, боги сьогодні були на моєму боці, я вийшов на вулицю й глибоко вдихнув розжарене серпневе повітря. Нарешті, свобода. Всі справи з університетом закінчено. Тепер можна робити те, що захочу. Але й із гуртожитку скоро треба з'їжджати, що дуже шкода. За ці роки якось звик. Та й із домовим щойно познайомився, і не просто познайомився, а можна сказати, разом проливали кров. Не хотілося прощатися так швидко з бойовим побратимом.

— Може, прогуляємося? — прозвучав позаду хрипкий голос.

Я повільно обернувся, з безнадією молячись усім богам, щоб це не було те, про що я подумав. Але дива не сталося. Єхидно усміхаючись, на мене дивився своїм єдиним оком Гриша, помічник князя.

— А я можу відмовитися? — скептично запитав я.

— Ні, — хрипко засміявся Гриша. — Це було риторичне запитання. Жест ввічливості.

— Тоді й я буду ввічливим, — я фальшиво зобразив радість. — Який я радий вас бачити! Звісно, ходімо!

Ми мовчки пройшли до парковки, де сіли в чорний тонований "Гелендваген".

— Не пошкрябай тут нічого, — цокнув зубом одноокий і завів двигун.

З півгодини ми мовчки їхали вулицями міста. Навколо стали траплятися старіші будівлі. Гриша звернув на парковку, махнув мені рукою й вийшов.

— Здається, тут підходяще місце, — він зачинив авто й пішов у провулок.

— Підходяще для чого? — з острахом запитав я, сподіваючись, що воно не підходяще для того, щоб мене прикінчити й заховати у смітнику.

Звісно, я їм, наче, потрібен, але хто знає, що там у них трапилося. Може, вже й нічого не планується, а мене просто прийшли покарати за вкрадене вино. Я стиснув пістолет у кишені. Навряд чи він допоможе, але просто так я їм не дамся.

Гриша зосереджено дістав із кишені старовинну мідну дверну ручку, приставив її до брудної стіни й щось прошепотів. У стіні з'явилися вже знайомі по княжому маєтку двері. Чоловік відчинив їх і галантно запросив мене:
— Прошу. Не стій стовпом.

Я з острахом зазирнув усередину. За дверима було просторе приміщення зі стінами з великих кам'яних блоків, на яких горіло чимало смолоскипів. Щось схоже на старий підвал. Не дуже хотілося туди заходити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍