Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Це були не просто тварюки, які періодично нападали на мене — хоч істоти і з магічного світу, але більш-менш зрозумілі. Це була могутня сила, від якої кров застигала в судинах від самої її присутності, і якби її гнів спрямувався проти звичайної людини, та одразу б збожеволіла просто від самого факту. Я відчув це. І цих істот я вирішив надурити? У СБУ взагалі є хоч якісь шанси навіть проти одного князя? Це велике питання, і його треба прояснити.

Нарешті ми спустилися в підвал, і я потроху почав приходити до тями. Гриша скептично подивився на мене, про щось замислившись, потім гидко посміхнувся і відчинив магічні двері.

На тій стороні мене чекала злива. Потоки води лили з неба і миттєво намочили мене і мою торбину. Я озирнувся. Навколо був не дуже знайомий район на протилежному від мого дому кінці міста. Я обурено глянув на Гришу, який визирав з все ще відкритих дверей. Що, вирішив так наді мною поглумитись? Щоб я під дощем до ночі добирався додому? Як дріб'язково, після всього пережитого в гостях у князя.

Одноокий похитав головою, вказав на кафе через дорогу і сказав:

— Це тобі від мене подарунок. Для кращого розуміння ситуації.

Двері зачинилися і зникли. А я, здивовано, почалапав через калюжі до того кафе. Який, в біса, подарунок?

Питання відпало саме собою. За склом вітрини в затишному приміщенні кав'ярні за столиком сиділи Оксана і капітан Гуляк Іван Петрович, власною персоною. Можливо, капітан. Він щось завзято їй казав, а вона слухняно кивала і записувала в блокнотик. Схожий блокнотик я бачив у Ганни, командира моїх наглядачів від СБУ.

Я дивився на це і не розумів, де я звернув не туди. Чи є у мене друзі взагалі? І чи мав я шанс зробити хоча б щось по-своєму? Нащо того дня я зайшов у той клятий провулок із песиголовцем? Що знайомство з цим таємним світом мені дало? Жахіття, біль, зраду, змови за спиною.

Я стояв під дощем і спостерігав, як вони переглядають якісь документи. Ковтав солону воду, яка стікала по обличчю. Чому дощ солоний?

Врешті-решт Оксана підняла очі від своїх рапортів і зустрілася зі мною поглядом. Здивування, паніка, страх. Все це промайнуло в її очах і остаточно зруйнувало всяку надію на якийсь дивовижний збіг. Я мовчки розвернувся і пішов додому, а сіре небо, немов покривало із свинцю, давило на плечі і тиснуло до землі. А я човгав по грязюці додому.