Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

чого сором в мене ріс і ріс,

Одразу ж вгамував мої вагання.

4 Так я чував, – був у Ахілла спис

Від його батька, що у час той самий

І рани завдавав, і ліки ніс.

7 Залишили ми ті злощасні ями,

Обходячи по краю без доріг,

І не обмінювалися словами.

10 Похмурий день на відпочинок ліг,

Я бачив кепсько, мов крізь сутінь ночі.

Раптово я почув – звучав десь ріг;

13 Він заглушив би грім, що з хмар гуркоче

Між блискавок та дощових гірлянд, —

І спрямував туди свої я очі.

16 Коли під натиском невірних банд

Великий Карл втрачав братів по зброї,

Так моторошно не сурмив Орланд.

19 Звернувши зір в бік музики різкої

Й побачивши немов громаддя веж,

Я: «Вождю, тінь фортеці то якої?»

22 І він мені: «Уяву не бентеж,

То далина тебе ввела в оману,

Ти ж хочеш бачити і в пітьмі теж.

25 От станем ближче, вийде все з туману,

І сумніви розвіються умить.

Отож тебе я й підганяти стану. —

28 Почав, за руки взявши, говорить: —

Щоб знову в прикрий не упав обман ти

Й даремно не лякався тих страхіть,

31 Тож знай, що то не вежі, а гіганти

До пупа видимі навкруг жерла.

Ми підійшли уже. Тепер поглянь ти».

34 Як, поки хмарна розтає імла,

Наш зір у темряві ще неглибокій

Те розрізня, де досі муть була,

37 Так ми пішли по стежці неширокій,

Спускаючись у ще хмурніший край,

І меншав мій обман, і ріс неспокій,

40 Бо, мов у вежах вся стіна стара

В Монтереджоне, як ведеш очима, —

Криничний так обстали грізно край

43 Ті вежі, половина тіла зрима

Жахних гігантів, що донині їм

Грозить Юпітер, в час, коли він грима.

46 Угадував я під лицем страшним

І плечі, й груди, й живота частину,

І руки понад краєм кам’яним.

49 Природа, створюючи без упину

Істоти різні, права все ж, свята,

Катів не давши Марсові в дружину.

52 А, творячи слона або кита,

Не кається, вдоволена собою,

І в цьому видна мудра простота.

55 Коли ж до сили разом із злобою

Буває додається й ум тямкий, —

Людина позбавляється спокою.

58 Був грубий в нього й довгий вид такий,

Як шишка близ Петра святого в Римі;

Належних розмірів були й кістки.

61 До лоба в половині тіла зримій

Один на одному б не дотяглись

Три фризи, велетні ці незборимі.

64 Від стегон тридцять п’ядей би вляглись

До місця – так прикидував кришталь мій, —

Де щільно застібки в плащі зійшлись.

67 «Рафель маї амек ізабі альмі!» —

Оглушно заревів страшенний рот,

Не назвичаєний в ніжнішій псалмі.

70 І вождь до нього: «Душе нечеснот,

За ріг берися, ним ти краще скажеш,

Як мучить злість чи інша із гризот.

73 Обмацай шию і на ній пов’яжеш

Дебелий ремінь, душе туману,

Тоді і ріг на ньому ти підважиш. —

76 До мене ж: – Це Немврод. Свою вину

Він зна. Через діла його нікчемні

Ми маєм в світі мову не одну.

79 Та годі з нас: розмови з ним даремні,

Бо як йому нікого не збагнуть,

Так і його слова для інших темні».

82 Ми подались ліворуч в дальшу путь

Й побачили за постріл арбалета

Гіганта, що його долала лють.

85 Хто дужчий поборов цього атлета,

Не знаю, – знов, щоб не чинив наруг,

Рука та – на живіт, ця – вздовж скелета,

88 І велетенське тіло все навкруг,

У нього відбираючи свободу,

Аж п’ять разів обвив тяжкий ланцюг.

91 «Гордій вважав, що ствердить зверхність роду,

Як на Юпітера він зазіхне, —

Сказав мій вождь, – от має й нагороду.

94 Це Ефіальт – він витворяв страшне,

Коли богам гігант був страховитий,

А нині й пальцем не поворухне!»

97 І я йому: «Хотів би я уздріти,

Який він, той незмірний Бріарей,

Якби дозволив це мені зробити».

100 Він відповів: «Тут близько є Антей,

Він вільно розмовляє, без кайданів,

І послугу він зробить для гостей.

103 А той, кого ти хочеш бачить, станув

Десь далі, скутий теж, щоб не крутивсь,

І гарний був, та гнів його споганив».

106 Ніколи ще підмурок не трусивсь

І не здригалась вежа, страхом скута,

Як в злобі Ефіальт заворушивсь.

109 Злякавсь я, що вже смерть підходить люта, —

Бо страх, насправді, то смертельна річ, —

Якби міцні я не помітив пута.

112 І далі стежкою пішли ми встріч :

Антею – певно, той був на льодині;

Він ліктів з п’ять од стегон мав до пліч.

115 «О ти, хто в ощасливленій долині,

Де слави Сціпіон зажив навік

Вслід втеклій Ганнібаловій дружині,

118 Кричати з тисячами левів звик

І змушуєш у те пойняти віру:

Коли б ти на війну проти владик

121 Повів братів, то перемогу щиру

Сини землі дістали б, – нас знеси

В глибини, де Коціт замерз надміру.

124 А Тітія й Тіфона не проси;

Супутний мій дарунок знаменитий

Несе собі, нагнись, та не вкуси,

127 Твою він славу хоче відновити,

Бо ще живий і ласкою небес

Щасливо на землі гадає жити», —

130 Сказав мій вчитель; мов слухняний пес

Той взяв його в простягнуті долоні,

Що міцність їх спізнав сам Геркулес.

133 Віргілій, вчувши зручність в їх полоні,

Сказав мені: «Підходь, я обійму».

І з ним в однім ми опинились лоні.

136 Як Гарізенда видасться тому,

Хто йде внизу, нахиленою грізно

Й от-от впаде на голову