Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

class="v">19 Залишив розум матір полонену,

Й завалувала псицею вона,

Свою судьбу жаліючи шалену.

22 Проте, ні Фів, ні Трої лють жахна

Не людям лиш, а й звірам, що на волі,

Ніколи не була така страшна,

25 Як лють, що виявили тіні голі,

Які, кусавши, бігли навпростець,

Мов свині, коли хлів повалять долі.

28 Одна Капоккйо уп’ялась в хребець

Зубами і під стогони великі

У дальній потягла його кінець.

31 І аретинець: «Той це Джанні Скіккі, —

Промовив тремтячи, – що нас усіх

Лякають у ньому ці скоки дикі».

34 «О, – мовив я, – поки зубів своїх

Він не встромив у тебе, то повинна

Піти в нас мова про шаленця гріх».

37 І він мені: «Душа це старовинна

Тієї Мірри, що її стряса

До батька досі ще любов злочинна.

40 Щоб согрішити з ним, оця краса

Себе так підробила в скромній шаті,

Як той, хто там далеко десь куса».

43 А той під Бодо підробивсь Донаті,

Кохавшись в пані табунів самій,

В його ж і заповіт писав кімнаті.

46 Коли скажених двоє цих у тьмі

Забігли десь, зустрічні та попутні

До себе привернули погляд мій.

49 Одного бачив: мав би форму лютні,

Коли б відрізать все від паху вниз,

Де почались роздвоєння відчутні.

52 З водянки, від якої він не ліз,

Не те що не ходив, живіт роздуто

Ще вище лиць, набряклих геть від сліз.

55 Так рот йому роздерла спрага люта,

Що ця губа, здавалось, вверх летить,

А та лягла на підборіддя круто.

58 «О ви, що всюди можете ходить,

І тут, як по землі, йдете так само, —

Промовив нам він, – згляньтесь, поглядіть

61 Як мучиться тут майстер ваш Адамо!

Був на землі бенкет суцільний, пир,

А тут діймає спрага – дика прямо!

64 Струмки, які від Казентінських гір

Біжать зеленими лугами в Арно

Й каналом розрізають вогкий шир,

67 Ввижаються весь час мені – й не марно,

Бо сушить їхній блиск ще більш мене,

Хоч виглядаю я і так почварно.

70 Суворий суд, що з кривди не схитне,

Для мене визначив щабель карання,

І часто дух мій візьме та й зітхне.

73 Я там, в Ромені, брав на підробляння

Монети із Хрестителем ясні,

І тілу мить в огні була остання.

76 Якби побачив душі я сумні

Тих Гвідо, Алессандро та їх брата, —

Й фонтана Бранди не шкода мені!

79 Тут одного десь тінь блукає, клята,

Як вірить тим скаженим бігунам, —

Та що я вдію, бо нога – як втята!

82 Якби то легкість повернуть ногам,

Щоб крок ступить в сто літ я був би в силі,

Уже давно я мандрував би там,

85 Шукаючи його в огидній гнилі,

Хай обводу всього, навкруг бери,

Миль з одинадцять, впоперек – з півмилі.

88 Це ж через них попав я до діри —

Примушували карбувать флорини,

Що мали домішок каратів з три».

91 І я: «А хто ці двоє? В чім їх вини?

Як взимку змочена рука, димлять,

Праворуч там, людина до людини».

94 «Такими їх застав, коли з проклять, —

Сказав він, – прірва ця мене вхопила.

Ніколи брехень їм вже не казать.

97 От ця шахрайка Йосифа губила,

А грек, шахрай Сінон згубив троян;

Пропасниця ж смердюча все убила».

100 І той вже вскочив у злоби туман

І в гніві, з маху, скільки стало сили,

У пузо бахнув, як у барабан.

103 А майстер той Адамо, роздобрілий,

Його в одвіт у пику затопив,

Бо мав кулак не надто обважнілий,

106 Приказуючи: «Хоч не з ряду бив,

Бо рухатись мені не дуже зручно,

А все ж удар не надто ослабів».

109 А той відмовив: «Трапивши невлучно

У пломінь, ти не квапив ніг прудких,

Коли монету карбував поштучно».

112 Товстун же: «Правда йде зі слів твоїх,

А чи слова ти правди говорив ці,

Коли за правду мав троянець їх?»

115 «Брехав я в слові, ну, а ти в карбівці, —

Сказав Сінон, – тож ти життя й знання

Віддав, щоб жить на чортовій верхівці».

118 «Клятвопорушнику, згадай коня, —

Відмовив черевань, – і тим карайся,

Світ пам’ята тебе до цього дня».

121 «А ти від спраги лютої старайся, —

Промовив грек, – налить живіт бурди

І черевом, як плотом, прикривайся!»

124 Тоді монетник: «В тебе, як завжди,

Мерзоти повен рот, на гидь багатий,

Бо спрагу чую й дмуся од води,

127 Ти ж весь в жару, горить язик проклятий,

І дзеркало, в яке дививсь Нарцис,

Ти б без запрошення почав лизати».

130 Що інтерес до спору в мене ріс,

Учитель мовив: «Що тобі в цім диві?

Ще трохи – й я цього б не переніс».

133 Коли сказав мені він так у гніві,

Я озирнувсь, і стид мене пойняв;

Ще й досі у душі він соромливій.

136 Мов той, хто лихом снив, як сон змагав,

І, щоб те снилось лиш, він мріяв спавши,

Бо переплутував з уявним яв, —

139 Таке ж і я чинив, благання славши

Від серця, щоб мені пробачив він,

І, що я прощений уже, не знавши.

142 «І менший сором більшу із провин, —

Сказав мій вождь, – спокутує звичайно,

Й тобі журитися нема причин.

145 І пам’ятай, що стану я негайно

З тобою, в разі доля допуска,

Подібні свари слухать непотайно.

148 Воліть їх слухать – воля то низька».

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША

1 Язик той, що завдав мені страждання,

Від