Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

йому, —

139 Мені здававсь Антей таким приблизно, —

І пожалів: не той я шлях обрав,

А рятуватися було запізно.

142 Та він поставив нас на мерзлий став, —

Люцифера з Іудою пекельна

Терзала холоднеча там, – і встав,

145 І випроставсь, як щогла корабельна.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА

1 Якби мій вірш був жорсткий та суворий,

Щоб міг відповідать безодні тій,

Де починаються всі скелі й гори,

4 Я б вилив сік своїх думок і мрій

Якнайповніше, а без цього статку

Підношу полохливо голос свій,

7 Бо значно важча справа – без остатку

Дна світового дати малюнки,

Аніж дитячий белькіт: «мамко», «татку».

10 Поможуть віршу хай святі жінки,

Як Амфіону будувати Фіви,

Щоб він уславив бачене, дзвінкий!

13 О створений на лихо роде хтивий,

Думки про тебе в нас такі сумні!

Вже вівці кращі, аніж ти, бунтливий!

16 Коли ми опинилися на дні

В гіганта під ногами, я негайно

Став оглядати мури обвідні.

19 Зачулось враз: «Уважніше ступай-но,

Не йди по головах братам в біді,

Бо й так вони страждають надзвичайно!»

22 Оглянувшись, побачив я тоді,

Що під ногами озеро, дзеркалам

Подібне, але зовсім не воді.

25 Узимку під таким товстим вкривалом

Не спить Дунай поміж австрійських рік,

Чи Танаїс ген за холодним валом;

28 Коли б то величезний Тамберник

На озеро це впав, чи П’єтрапана, —

Крізь лід би жоден камінь не проник.

31 Як жаба висуває, мов із жбана,

З води свій писок кумкать в пору спек,

Коли селянка снить жнивами зрана,

34 Так мертві тіні в лід, немов у глек,

До ліній стиду на лиці ховались,

Зубами повторявши стук лелек,

37 Обличчями найнижче всі схилялись;

Про холод – ротом, а в чуттях тяжких —

Про болі серця – зором признавались.

40 Спустивши очі, біля ніг своїх

Побачив я дві тіні зледенілі,

Що й кучми переплутались у них.

43 «Скажіть ви, стиснуті в єдиній брилі, —

Сказав я, – хто ви?» Не звелись самі,

Лиш вбік зирнули, скільки чулись в силі.

46 І тут їх очі налились слізьми;

І сльози бралися відразу льодом

Від холоднечі вічної зими.

49 Вони були подібні двом колодам,

Які скобами збиті ще міцніш,

Аніж цапи б сплелись в борні над бродом.

52 А інший, прихиливши вид щільніш,

Який з морозу без ушей зостався,

Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?

55 Щоб ти докладно про обох дізнався, —

Діл, де біжить Бізента, в їх роду

І від Альберто, батька їх, дістався.

58 Вони й одноутробні, на біду,

Нікого ти не знайдеш у Каїні,

Хто більше б заслужив тремтіть в льоду:

61 Ні той, кому пробив – йому і тіні —

Огруддя списом доблесний Артур,

Ані Фокачча, ані той в глибині,

64 Хто заступа нам стежку до тортур

І називався Сассоль Маскероні, —

Його в Тоскані знає кожен мур.

67 І, щоб не бути в розпитів полоні,

Дізнайсь, що Камічоп де Пацці я

Й мені Карлін потрібен в обороні».

70 Я тисячі тих бачив, хто з лиця

Був синій, як собака, й зріть не можу

Відтоді крижаного озерця.

73 Чим більше наближалися ми к ложу,

Куди стремить усяка річ важка,

Тим я від страху був у більшім дрожу.

76 Чи випадковість, чи судьба така, —

Йдучи повз діл, весь од голів строкатий,

Торкнувся враз я одного виска.

79 І дух з плачем гукнув: «Чого штовхати?

Коли ти не з’явився відомстить

За Монтаперті, то чого топтати?»

82 І я: «Мій вчителю, дозволь просить,

Постій, мою послухай просьбу щиру,

Ми потім надолужим кожну мить».

85 Мій вождь погодивсь, я ж сказав блюзніру,

Який брехав гидкіш за всіх собак:

«Хто ти, що поспіль всіх ганьбиш над міру?»

88 «А сам ти хто, – промовив він, – що так

На лиця ти ідеш по Антенорі,

Немов живий ступає на стрімчак?»

91 «А я живий і є, не будеш в горі,

Мабуть, коли, – одвіт мій був такий, —

Уславлю я тебе в земнім просторі».

94 І він: «Якраз я хочу навпаки, —

Йди геть звідсіль; кінчай цю мову кляту;

Не місце тут розводить балачки».

97 Схопив я за потилицю кошлату

Й сказав: «Мені своє ім’я назвеш,

Бо обскубу я голову патлату».

100 А той: «За те, що ти мене скубеш,

Я не скажу, хто я, хай і каліччя,

Хай тисячу разів мене клянеш».

103 Я намотав собі на передпліччя

І висмикнув волосся жмут товстий,

А він із гавкотом ховав обличчя.

106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?

Хіба не досить щелепами гримать,

А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!»

109 Я мовив: «Можеш язика притримать,

Запроданцю! Вернусь – і все повім,

І від ганьби ім’я тобі не вимить!»

112 «Іди, – він мовив, – всім брехать живим,

Не обминай лиш згадкою живою

Цього із язиком його швидким.

115 Він плаче за французькою грошвою,

«Мені там, – скажеш, – стрівся Двера злий,

Де всі корою вкриті льодовою».

118 Про інших зайде мова ще коли, —

Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,

Якому рідні комір розсікли.

121 Тут всі – від Ганелона-лиходія

До того, хто болонцям ключ одніс,

Як пойняла Фаєнцу сонна мрія».

124 Пішли ми, й враз вождю я руку стис,

Уздріли двох, вморожених в крижину, —

З них верхній капшуком на нижнім звис

127 І, як вмирущий з голоду в хлібину,

Несамовито вгризся в місце, де

Із черепа заходить мозок