То Софія - З ним безпечно , То Софія

Дамір 

Це сталося несподівано — як буря, що насувається з ясного неба. Такого точно ніхто не очікував, навіть я.

Вже пізній вечір, Міла пішла чергувати з Ірою, діти вкладалися спати. Я сидів у вікні своєї кімнати, бо не міг заснути після всього. Неспокій не відпускав. І дарма, що двері корпусу зачинені, щось всередині мене кричало: «Станеться лихо». 

І воно сталося. 

Крик. Скрегіт. Шепіт за вікном.  Я вистрибнув надвір — і побачив, як двоє чоловіків у капюшонах тягнуть Мілу через задній двір. Антон ішов позаду, сміючись. І не побоявся знову тут з'являтись?! Ще й дружків притягнув. 

— Ти моя і тільки моя. Моя власність. 

Міла билася, але один тримав її за руки, інший затуляв рота. 

— ВІДПУСТІТЬ ЇЇ! — мій голос зірвався. Я побіг, не думаючи. Тіло саме рухалося. 

Один із них кинувся на мене. Ми впали на землю, почалася боротьба. Я відчув удар у бік, але біль лише розлютив. Стук кулака, хрускіт пальців — я не зупинявся. 

І тоді — крик Іри:
— Дамір! Тримайся! 

Вона кинулась до Міли, яка лежала на землі, з рваним диханням. І ззаду прибіг Артем — як буря. Один з нападників не встиг навіть зреагувати. Артем збив його з ніг, і між ними зав’язалась коротка, жорстка бійка. 

Антон знову рипнув зубами.
— Ви всі ще пожалкуєте! 

І втік — кинув своїх. 

Ми не гналися. Трохи далі загорілося світло — директор і ще кілька вихователів вибігли, викликали поліцію. Нападників затримали. Антон зник, але ми знали — його час ще прийде. 

Але головне — вона була жива. У моїх обіймах. 

Міла вся тремтіла, як натягнута струна. Я тримав її, поки вона не подивилась мені в очі. В її погляді більше не було страху — тільки рішучість. 

— Я більше не тікатиму. 

І я вірив їй. Як ніколи.