То Софія - З ним безпечно , То Софія

Дамір 

Я ще довго тримав її руку після того, як вона закінчила розповідати. Мовчки. Бо не було слів, які б могли змінити минуле, але хотілось, щоб вона знала — я поруч. Не як тінь. Як хтось, хто не піде, навіть коли буде важко. 

Я вже збирався провести її до корпусу, як різко рипнули двері. Аж чай у чашці здригнувся. І він з’явився. 

Антон. 

В очах — вогонь. Не той, що гріє. Той, що палить усе, до чого торкається. Я підвівся одразу, відчув, як серце вдарилось десь у горлі. Не через страх — через гнів. 

— Привіт, коханці, — прохрипів він. — Романтична нічка, бачу? 

Я став між ним і Мілою. 

— Вийди. Зараз. 

— О, ти вже командуєш? — Він насміхався, але в голосі бринів нерв. — Думаєш, вона тебе вибрала? Вона завжди повертається. Бо я — її біль. А біль не відпускає. 

Він рушив до неї. Я зреагував миттєво. 

Не знаю, хто кого вдарив першим. Просто був звук удару і миттєва боротьба. Все в тумані: плита, стілець, коротке його “ах, сучара”, мої кулаки, дотик її руки до мого плеча. Я відчував тільки одне — захистити. Навіть якщо доведеться впасти. 

Він вирвався, кинув погрозу і зник у ніч. 

Міла підійшла. Її руки були теплі, хоча всередині, я знав, вона була крижана. Вона торкнулась мого обличчя, де вже наливався синець. 

— Пробач, — прошепотіла вона. А я хрипко відповів: 

— За що? За те, що ти жива? За те, що борешся? Ні, Міло. Якщо хтось має просити пробачення — це він. І весь світ, який допустив, щоб ти колись почувалась винною. 

Вона мовчала, поки я сидів, а вона обробляла мої подряпини. Дотики — обережні. Майже лагідні. Але в очах — буря. 

Я не питав, що вона зараз думає. Просто був поруч. Бо зрозумів: з нею не можна поспішати. Але можна тримати, коли вона падає. 

І я триматиму. До останнього.