То Софія - З ним безпечно , То Софія

Міла 

Усе всередині мене тремтіло. Не руки, не коліна — душа. Тіло досі відчувало руки, що мене тримали, тягли, ніби я була річчю. А я кричала — спочатку вголос, потім всередині. Коли Антон прошепотів: «Ти моя, тільки моя. Моя власність.», я зрозуміла — він ніколи мене не відпустить сам. 

Коли мене виривали з-під його рук, коли Дамір кинувся на нього, мов тигр — тоді я знову почала дихати. Кожен удар, кожне зіткнення їхніх тіл із землею — ніби хтось рубав ланцюги, які я носила занадто довго. 

Я лежала на землі, і не могла поворухнутись. Іра схилилася наді мною, щось говорила, а я чула тільки серце — своє, шалене, дике, ще живе. 

Потім Артем. Дамір з розбитою бровою, дихав важко, але коли побачив мене — посміхнувся. Навіть тоді. І я розридалась.

***

Зараз ми сиділи на лавці біля корпусу. Небо було чорне, мов хтось його випалив, але зорі — ясні, незбагненно спокійні. 

— Він би мене не відпустив, якби не ви, — шепочу. 

Дамір обережно торкається моєї руки.
— Ми разом. І так буде далі. 

Я хитаю головою.
— Я не розумію, як це... коли тебе не ламають. Коли поруч людина, яка захищає, а не нищить. Я ще не звикла. 

— Не треба звикати. Треба просто жити, Міло. І знати, що тепер ти не одна. 

Я притулилась до його плеча. Ніч вже не лякала. Вона була про спокій. Про те, що я вижила. Про те, що все тільки починається.