Паскаль Брюкнер - Парадокс любові

на шиї. Щоб сім'я потрібної миті була поруч із нами (а не навпаки) і щоб, приголубивши нас, тут-таки про нас забувала.

Що ж утримує вкупі членів одного роду? Приязнь? Спільні інтереси? Зрозуміло, що вже не влада одного з членів родини. Ніщо не заважає батькам розійтися, підліткам покинути домівку, братам і сестрам більше не зустрічатися. Біологія поки що діє, хоч почуття обов'язку формує не лише вона. Сучасна родина, що піклується тільки про щастя своїх членів, розглядає себе передовсім як притулок і як трамплін для дитини, які забезпечать їй необхідний захист і надійно підготують до самостійного життя у світі. Однак за першого ж ускладнення пари розбігаються, й тоді з одного боку залишаються маленькі хлопчики та дівчатка, свідки великої пристрасті, якої вже нема, а з іншого — старенькі батьки, яких підштовхують до виходу, запроторюючи в дім опіки. Безжалісне щастя, котре вимагає пожертвувати кимось. Хотілося б розривати угоди, коли захочеться, а батьків обирати натисканням кнопки. Згадаймо пречудові слова Вірджинії Вулф: «Ніхто не має права застувати краєвид іншій людській істоті». В цих словах звучить заклик до звільнення з-під влади батьків чи дружини. Але як бути, коли перепоною стає дитина? Цей крихітний тюремник стоїть на шляху нашого прагнення до вільного життя. Чарівного синтезу турботи про себе й турботи за іншого не відбувається: всі варіанти болісні, й ми заходимо відразу в кілька глухих кутів. Родина завжди залишається примусовим явищем, щоб задовольнити нашу потребу в свободі, й недостатньо близькою, коли ми потребуємо втіхи.

Ще й надто, в тій трикутній формі, яка народилася наприкінці XVIII й розпалася не так давно, сім'я підпорядковувала своїх членів владі батька, що його примхи, як висловився Сартр, мали силу закону. Сучасна родина розмовляє тільки мовою любові: конфронтацію усунули, черствість розвінчали. Запанував союз, у якому розчинилася особистість. Нам належить залишатися пташенятами у теплому гніздечку аж до повноліття. Риторика ніжних почуттів захопила суспільство, з медій вилучили слова «батько» й мати», бо вони шорстко звучать, а вживають такі слівця, як «тато» і «мама». Солоденька риторика промикається в суспільну сферу, накидаючи закони родинних стосунків і в царині управління[78]. «Настановлення на любов» забороняє конфлікти, тримає дітей в такому собі живильному розчині, що не дає їм повставати проти батьків, які й собі не дозволяють жодного недоброго слова, щоб не зіпсувати стосунків. Родина-п'явка не випускає жертву, шантажуючи її своїми ніжними почуттями. Як боротися з цією навалою пестощів та цілунків? Пріоритет батька-друзяки й мами-подружки, вбраної геть чисто, мов донька, заперечує різницю поколінь і навчає нащадків простому правилу: роби те, що подобається. «Народження дітей — смерть для батьків», писав Геґель; сьогодні це радше змога для батьків до самої старості залишатися дітьми. Ми забули, що протистояння — фактор зростання, що приязнь не виключає незгод, що кожне покоління в міру свого зростання здійснює символічне убивство попередньої генерації[79]. Тому надто вже ліберальний підхід до виховання, котре відбувається без заборон та обмежень, зводить нанівець саме виховання. Звідси й потреба в дисципліні, притаманна дітям із покоління baby-boomers, які хочуть, щоб їхні батьки, що корчать із себе Пітера Пена, врешті зробилися дорослим і взяли на себе тягар відповідальності. Вважалося, що любов зуміє вирішити всі проблеми, а виявилося, що вона сама стала проблемою.

6) Прозаїчні пристрасті

Дотепний афоризм Ліхтенберґа: «Кохання сліпе, шлюб відкриває йому очі» сьогодні не зовсім правдивий: в сучасних ідиліях палке кохання мирно сусідує з педантичною роботою нотаріусів, які ділять майно й життєвий простір, а також чітким розмежуванням на твоє і моє. Закохані голуб'ята заразом є і діловими партнерами, які, починаючи спільне життя, обумовлюють його території: передбачається, наприклад, наявність окремих спалень, що дає змогу порятуватися від хропіння, безсоння (сон — ще більш інтимна сфера, ніж секс) або надмірних еротичних домагань одного з членів подружжя. Жити в одному помешканні не обов'язково, і якщо дозволяє фінансове становище, можна заощадити собі чимало прикрощів спільного проживання і втілювати розумну утопію на відстані. Було б неправильно вбачати в цьому примітивний матеріалізм, просто сьогодні ми дуже обережні, тому що боїмося опинитися у рабстві. Охорона життєвого простору — це насамперед намагання не задихнутися, не дати побуту промкнутися в світі почуттів. Що густіше риби у воді, то повільніше вона розмножується. Скупченість заважає метати ікру. Щоб ладнати, не обов'язковий симбіоз: якщо відсутність згубна для минущих романів, то надмірна присутність здатна вбити найдужчі почуття. Коханці помирають від надміру близькості — для спілкування потрібні паузи. Типова сучасна пара має такий вигляд: двоє, обнявшись, простують вулицею або сидять за столиком у кав'ярні, й кожне розмовляє собі по мобільнику. Приємно бути разом і водночас ніби окремо. Втім, надто довга балачка по телефону може зруйнувати рівновагу. Приязнь, що ґрунтується на почутті відстані, близькість за рахунок відокремленості — коханці балансують на цій скелястій вершині, ризикуючи щохвилини загриміти у прірву.

Спільне життя є не стільки подоланням самотності, скільки співдружністю, яка вряди-годи уривається. Навіть міцно згуртовані подружжя провадять подвійне чи навіть потрійне життя, надто ж якщо обоє працюють, адже для цього є сила-силенна можливостей, крім подружньої зради. Партнер не повинен бути надто далеко чи надто вже близько, його полишають, щоб потім до нього повернутися, зв'язок залишається завдяки телефону, електронній пошті та іншим засобам. Родини часто хитаються під натиском побутових проблем, розкиданих шкарпеток, неприбраного стола, безладу в спальні. Стати близьким другом якого-небудь подружжя часто означає упасти з неба на землю — виявляєшся ненавмисним свідком таких відразливих подробиць, такого розриву поміж тим, що те подружжя із себе корчить і тим, яке воно насправді… Подружжя — це маленьке королівство, де кожен боронить свої закони, держава, якій завжди загрожує то тиранія, то анархія. Члени подружжя є заразом і владарями, й дипломатами, і парламентом, й народом. Постійне врегулювання, усунення напруженості, розподіл хатніх обов'язків (основна частина яких і досі лежить на жінці) — сучасний тандем становить собою дивовижне поєднання полум'я пристрасті і вогню під каструлею. Навіть секс обговорюється з винесенням на порядок денний недоліків і пропозицій. Ми очікуємо, щоб партнер і втішав нас, і дивував, хочемо вчинити родину теплою рукавичкою, яка захищала б нас від світу, а заразом прагнемо обернути її полем бою. Тим-то нам і потрібна конституція (з правом будь-якої миті змінити її), яка забезпечувала б нам певний статус і визначений ритм життя. Може, це від браку мужності? Воно, звісно, так і є, тільки чому наші романи повинні бути героїчними? Досить того, що вони є, —