Паскаль Брюкнер - Парадокс любові

молодих і старих, жити поруч одне з одним, та ще й кожне покоління сприймає себе, немов окрему націю: і молодші, й старші усамітнюються з такими, як самі, й запроваджують власні правила гри. Відкрита і гостинна, сім'я вміє примирити такі несумісні раніше цінності, як незалежність і почуття безпеки, закликає нас добровільно прийняти те, що дісталося нам від народження, причому цілком випадково. Кожен член родини робить те, що йому подобається, дотримуючись при цьому кодексу загальних правил, і бере участь у спільній системі взаємодопомоги.

3) Барокове зачаття

Віднині ми обираємо своїх нащадків, замість того, щоб приймати їх як даність, загадкове бажання мати дітей — останнє в житті, що зберігає свою святість. Дитина приходить на світ не внаслідок випадковості, тепер вона є наслідком наших бажань. Подружжя саме обирає термін зачаття, контрацепція гальмує безіменну потугу інстинкту: кохатися — природне явище, запліднення — явище заплановане. От і відповідальність, це запрограмоване народження: за того, хто прийде на світ, ми відповідатимемо до самісінької смерті! Народжують дітей не з добрих намірів: часто це роблять для самозаспокоєння, щоб продовжити власне життя, щоб через дітей домогтися успіху там, де сам програв. Та люблять дітей із щонайкращих спонук: самим фактом свого існування вони руйнують усі наші самозакохані плани, вносять постійний розлад у всі наші очікування. Диво новонародженого, який відразу ж починає підносити несподіванки: він не справджує очікувань, він збиває з пантелику, втілює собою цілковиту відмінність. Кожен гадає, ніби працює задля себе, а насправді трудиться для оновлення людства. В цій діалектиці взаємної пов'язаності приватних прагнень і загальних цілей вершина егоїзму є заразом апотеозою альтруїзму. Заради наших дітей ми йдемо на жертви, які ніколи не відшкодуються нам. Діти є тією останньою батьківщиною із плоті й крові, заради якої ми ладні віддати наше життя.

Те саме можна сказати і про сім'ї з дітьми від попередніх шлюбів. Обов'язки примножуються, бо віднині на плечах старших відповідальність за своїх і чужих, за хлопчиків і дівчаток, які мешкають під одним дахом і не пов'язані кревністю, — а в цій ситуації можливі непорозуміння. Сучасна наука й менталітет дозволяють нині вчиняти справжнісінькі перевороти: жінки виношують чужу дитину чи дитину дочки й зятя, можливо, найближчими роками з'явиться штучна матка, чимало дівчат хоче штучного запліднення, щоб уникнути статевих контактів, трапляються старі батьки, в яких найменший син молодший від їхніх онуків, а також заможні одинаки, які вирішують завести дітей без дружини, людські клітини й матка використовуються з комерційною метою, — схоже, ми котимося у безодню, збиваючи попутно всі орієнтири. Та вся справа в тому, що ми перебуваємо в самісінькому вирі творення нових форм сім'ї, й те, що зараз ми відчуваємо, це страх перед змінами, а не жах від того, що ось-ось настане край. Вчора були сексуальні стосунки, пов'язані з зачаттям, сьогодні настали статеві стосунки, не пов'язані з зачаттям, завтра буде зачаття без сексуальних стосунків, коли не потрібна буде участь обох батьків, — чи не слід розглядати цю ультрасучасність лише як повернення до первин євангельського тексту, де Марія була першою жінкою, яка вродила «без гріха»? Там, де нам увижається руйнування, треба вбачати чудернацьку вірність своїм джерелам[75]. Сім'я не відходить у минуле, нові родинні утворення з химерними заплутаними родоводами випхнули на периферію тільки одну з багатьох її форм, яка склалася у XVIII столітті.

4) Страх перед порожнечею

«Я вас ненавиджу, родини! Обгороджені двориська, замкнені двері, набутки, що ревнують до щастя», писав Андре Жід. «Я вас люблю, родини», справедливо зауважує Люк Феррі, вітаючи відродження приватного життя[76]. Може, слід було б уточнити: я вас люблю, родини, та не завжди. Ці маленькі людські спільноти не втратили своєї двоїстості: вони притулок, та вони ж таки і в'язниця. З одного боку, приємно почуватися захищеним, знати, що десь є відчинені двері, приємно, коли про тебе піклуються, поспішають тебе нагодувати. Незрівнянно дорогий той дім, де минуло твоє дитинство, осереддя стількох прегарних споминів! Що може бути чудеснішим, ніж оте нетривале громадське життя, коли на свята збирається вся рідня? Здається, ніби того вечора й тієї днини численні родичі дарують кожному своє тепло і своє співчуття: стільки сердечної приязні, стільки відданості, яка так полегшує тягар давнього шлюбу. Хіба не казав Барак Обама, що неждані зустрічі з ріднею, яка з'їхалася з чотирьох континентів, нагадують йому засідання Генеральної Асамблеї ООН? Коли збирається вся родина, тебе охоплює дивовижне почуття невимушеності. Можна обирати поміж ними тих, котрі тобі до вподоби, тішитися близькістю, яка раптом виникла у тебе з дядьком чи майже забутою двоюрідною сестрою, тому що до батьків цього вже не почуваєш.

З другого боку, сім'я й надалі залишається символом ув'язнення. Не ми створили цю форму існування — вона дісталася нам у спадок. Вона переслідує нас, затягуючи на шию петлю, й що дужче будемо ми її заперечувати, то з більшою імовірністю відтворюємо її. Коли підступаєшся до декотрих родинних кланів, то ризикуєш, наче під відваленим каменем, побачити кишіння хробаків: тут і взаємні антипатії, й зведення порахунків, і злопам'ять. Зберігаючи респектабельний вигляд, ці малі спільноти суворо бережуть свої таємниці. В надрах таких кланів якраз і розігруються найстрашніші драми — зґвалтування, інцести, убивства[77]. Часом викликає нудоту сама думка про те, що ви маєте спільне походження, носите однакове прізвище. Існують, щоправда, й інші, спокійніші родини, де панує захоплення одне одним, а чужий потрібен лише настільки, наскільки відбиває він і підтверджує їхню велич. Ми такі прегарні у ваших очах — тож приходьте ще і потвердіть нам це! Родинна любов непохитна, проте часто вона залишається за дверми нотаріуса, коли, наприклад, читають заповіт, і брати та сестри, насилу втерши сльози, відштовхують одне одного, щоб першими дізнатися, кому дістався ласий шматок. (Тим-то й важливо поділити власність поміж дітьми, поки вони малі, щоб надалі їхні стосунки не затьмарювали ніякі фінансові сварки).

5) Невблаганне щастя

У цій темі нас кидає від одної до другої крайності: вчора — ув'язнення в батьківському домі, сьогодні — цілковита занедбаність родиною. Англійський філософ Ісая Берлин вбачав у вікторіанській добі тріумф клаустрофобії: полон і приниженість. Для нашої доби він передбачав протилежне лихо — агорафобію. Страх перед безмежжям океану. Завдяки завеликій автономії ми опиняємося в емоційній пустелі, позбавлені підтримки, та будь-яка опіка видається нам тягарем. Як по правді, ми хочемо всього відразу, тільки без отих незручностей, що невід'ємні від благ: і родинної солідарності, та без залежності, і зв'язків, та без ретязя