Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 15

Спустившись у темницю, Архант уважно розглядав молодого альфу.

Хантер, хоч і був прикований ланцюгами, виглядав самовпевненим. У його позі читалася зневага, а в погляді — зухвала надмірність.

— Якщо бути відвертим, я очікував тебе побачити набагато раніше, — з іронією промовив Хантер.

— Якщо вже бути відвертими, то я взагалі не очікував побачити тебе у своїй темниці, — спокійно відповів Архант.

Хантер розсміявся.

— А кажуть, що в тебе немає почуття гумору.

— У мене немає часу на ці безглузді розмови. Кажи прямо — чому ти тут?

— Ну, твої люди мене спіймали й посадили у темницю, — Хантер знизав плечима, ніби це було щось незначне.

Архант примружив очі, уважно спостерігаючи за ним.

Хантер грав у свою гру.

Але як далеко він готовий зайти?

Архант схрестив руки на грудях, холодно спостерігаючи за Хантером.

— Не прикидайся дурнем. Ти знаєш, що я питаю.

Хантер криво посміхнувся.

— Добре. Якщо тобі потрібна чесна відповідь... Я тут, бо вирішив, що пора діяти. Я не люблю чекати.

— Діяти? — Архант підняв брову. — І як саме?

— Ти чудово розумієш, що Бакстер не твоя. Вона належить зграї Півмісяця.

— Вона не належить нікому.

Очі Хантера спалахнули небезпечним вогнем.

— Вона моя, — його голос потемнів, у ньому з’явилися металеві нотки. — Я заберу її назад.

Архант залишався спокійним, хоч усередині вже починав закипати гнів.

— Ти в ланцюгах, у моїй темниці. Не надто вигідна позиція для погроз, — його голос був тихим, майже байдужим.

Хантер посміхнувся ще ширше.

— Мені не потрібно погрожувати. Ти знаєш, що без мене війна неминуча.

Архант примружив очі.

— І що ти пропонуєш?

Хантер нахилив голову.

— Віддай мені Бакстер. І ми забудемо про цей конфлікт.

Тиша повисла в повітрі.

Архант повільно зробив крок уперед, опинившись майже впритул до Хантера.

— Ти вважаєш, що можеш диктувати мені умови?

Хантер не відвів погляду.

— Я знаю, що тобі потрібно приймати розумні рішення.

Архант не поспішав відповідати, розглядаючи Хантера з холодною оцінкою.

— Ти справді думаєш, що я просто візьму й віддам тобі Бакстер?

Хантер злегка нахилив голову, його самовпевнена усмішка не зникла.

— Це буде найкращий варіант для всіх. Ти не втратиш своїх людей, а я заберу те, що належить мені.

— Вона не річ, — голос Арханта звучав рівно, але в ньому з’явилася жорсткість.

Хантер зітхнув, ніби розмовляв з дитиною, що вперто не хоче визнавати очевидного.

— Вона — дочка Реймонда. А отже, вона частина зграї Півмісяця. І тобі не варто було втручатися.

Архант повільно підійшов ближче, його темні очі звузилися.

— Це ти втрутився, коли вирішив, що можеш диктувати мені умови.

Хантер коротко розсміявся, але в його голосі більше не було справжнього веселощів.

— Ти все ще не розумієш? Якщо я не отримаю її зараз, то заберу потім. І тоді це вже буде не прохання.

Архант нахилився ближче, його голос став майже шепотом, але від цього він звучав ще небезпечніше.

— Ти переоцінюєш свої можливості, хлопче.

Хантер різко смикнувся, і ланцюги брязнули в темряві.

— Мої люди не залишать мене тут. І коли я повернуся, ти пошкодуєш.

Архант мовчки дивився на нього, а потім повільно випростався.

— Побачимо.

Розвернувшись, він рушив до виходу, не озираючись.

За спиною почувся голос Хантера:

— Це тільки початок.

Архант не відповів.

Він знав це і без слів.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍