Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 15.1

Два дні в лісі давалися взнаки. Рана заживала повільно, і кожен рух нагадував про неї гострим болем. Але Бакстер не була готова повернутися в зграю. Вона не знала, що робити. Ліс став її сховищем, єдиним місцем, де вона могла перевести подих.

Сон допомагав, але був уривчастим. Вона прокидалася кожні кілька годин, напружено дослухаючись до звуків ночі. Втома виснажувала її, робила дратівливою.

Цього разу її розбудив запах. Він був знайомий, пробуджував змішані почуття – тривогу, злість і щось ще, що вона не хотіла визнавати. Ікар.

Бакстер напружилася, залишаючись у людській подобі. Вона була слабшою так, але не квапилася змінювати форму.

Ікар з’явився на галявині неспішно, майже невимушено. Його погляд зупинився на ній, але вираз обличчя залишався непроникним. За п’ять метрів від неї він змінив подобу, повертаючись у людську форму.

— Маєш поганий вигляд, — кинув він, склавши руки на грудях.

Бакстер пирхнула.

— Тебе це хвилює?

— Як довго ти ще плануєш ховатися тут?

— Скільки буде потрібно.

Ікар зітхнув і на мить заплющив очі, ніби збирався з силами.

— Архант повернувся. Він хоче з тобою поговорити.

Бакстер різко напружилася.

— Про що?

— Досить, Бакстер, — його голос став жорсткішим. — В мене немає сил бігати за тобою.

Вона відвела погляд, стиснувши губи. У глибині душі вона знала, що цей момент настане. Але чи була вона готова до зустрічі з Архантом?

Бакстер мовчала, обмірковуючи слова Ікара. Їй здавалося, що ліс приховує її від усіх, дає відчуття безпеки, але тепер навіть тут її знайшли.

— Я не просила тебе бігати за мною, — зрештою відповіла вона, схрещуючи руки на грудях.

Ікар насупився, в його очах спалахнуло роздратування.

— О, справді? А ти думаєш, я в захваті від цього?

Бакстер стискала кулаки, відчуваючи, як у ній закипає лють.

— Я не тікаю.

— Ні? — він зробив крок ближче. — Тоді що це?

Бакстер мовчала. Вона й сама не знала, як це назвати. Втеча? Пошук свободи? Спосіб зібрати докупи свої думки?

— Архант хоче з тобою поговорити, — повторив Ікар, трохи м’якше. — І, відверто кажучи, я теж.

— Я не готова, — прошепотіла вона.

— А коли будеш?

Бакстер не відповіла.

— Послухай, — Ікар потер обличчя, неначе втомлений від цієї розмови. — Я знаю, що ти зла. Що тобі важко. Але якщо ти не прийдеш сама — тебе знайдуть і приведуть силою.

— Хай спробують, — Бакстер звела на нього погляд, в якому спалахнув виклик.

Ікар зітхнув.

— Ти вперта, як завжди.

Вона не відповіла. Знову тиша. Лише вітер, що грався листям, та далекі звуки ночі.

Бакстер стиснула губи. Її руки мимоволі стиснулися в кулаки.

— Я не ворог тобі, і Архант теж, — голос Ікара звучав рівно, але в ньому відчувалася втома. — Все, що він робить останнім часом, — це шукає вихід для тебе.

— Вихід? — вона гірко посміхнулася. — Який ще вихід?

— Припини вести себе як дитина і повертайся, — його погляд став гострішим. — Ти поранена, тобі потрібен відпочинок.

Бакстер пирхнула.

— Я справляюся.

— Справляєшся? — Ікар зробив крок ближче. — Ти ледве стоїш на ногах. Думаєш, я не бачу, як ти здригаєшся від болю?

Вона стиснула щелепи, не бажаючи показувати слабкість.

— Це не має значення.

— Має, Бакстер, — він нахилив голову, вдивляючись у її обличчя. — Ти ж знаєш, що так довго не протримаєшся.

— І що ти пропонуєш? Просто повернутися, ніби нічого не сталося?

— Ні, — відповів він спокійно. — Я пропоную припинити це безглузде протистояння і дати нам допомогти тобі.

Бакстер мовчала. Їй хотілося заперечити, відштовхнути його слова, але частина її розуміла, що він правий.

— Архант не залишить тебе, — продовжив Ікар. — Він зробить усе, щоб ти була в безпеці. Але якщо ти продовжиш ховатися, це не закінчиться добре.

— Ти справді думаєш, що він піклується про мене? — прошипіла вона.

— Я це знаю, — Ікар схрестив руки на грудях. — А ти знаєш теж. Просто не хочеш визнавати.

Бакстер опустила голову, відчуваючи, як у грудях щось стискається.

— Якщо я повернуся…

— Ніяких "якщо", — перебив він. — Ти повертаєшся. І краще зроби це зараз, поки ще маєш вибір.

Вона глибоко вдихнула, дивлячись на нього.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але тільки тому, що я сама так вирішила.

— Звісно, — Ікар ледь помітно посміхнувся. — Ти завжди все вирішуєш сама.

Вона закотила очі, але дозволила собі слабку усмішку.

— Пішли.

Ікар кивнув, а вона зробила крок вперед, усвідомлюючи, що це не кінець. Це лише початок.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍