Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– Саме так.

– А той, наскільки мені відомо, склав заповіт перед вильотом з Англії.

– Ну, якщо це можна так назвати… тоді склав, – із рішучим осудом відповів адвокат.

– Але він правочинний?

– Цілком. Воля заповідача сформульована ясно, і документ належно засвідчений. О так, усе за законом.

– Проте ви такого кроку не схвалюєте?

– Вельмишановний сер, а ми навіщо?

Цього я й сам ніколи не розумів. Мені якось трапилася нагода скласти простенький заповіт і для себе, проте я жахнувся з його довжини й словоблуддя, породжених зусиллями мого адвоката.

– Істина полягає в тому, – повів далі крючкодер, – що на тодішній момент капітан Сітон майже не мав чого заповідати. Він перебував на утриманні дядька й цілковито залежав від нього. А тому, гадаю, і вирішив, що будь-яка писулька згодиться.

«Правильно вирішив», – шепнув я про себе.

– І які ж його посмертні розпорядження? – спитав Пуаро.

– Він залишив усе, чим володітиме на момент смерті, своїй нареченій дружині – міс Маґдалі Баклі – у неподільну власність. А мене призначив виконувачем духівниці.

– То міс Баклі отримає спадщину?

– Безперечно, отримає.

– А якби їй трапилося померти минулого понеділка?

– Оскільки вона пережила б капітана Сітона, то гроші відійшли б тому, хто вказаний у її заповіті як залишковий легатарій, тобто спадкоємець майна, вільного від боргових зобов’язань і заповідальних відмов, або, в разі відсутності останньої волі, найближчому з родичів. І повинен сказати, – додав містер Вітфілд із неприхованим задоволенням, – що податки на спадщину становили б захмарну суму. Колосальну! Не забувайте: три смерті одна за одною. – Він похитав головою. – Астрономічну!

– Але щось таки залишилося б? – прохально пробурмотів Пуаро.

– Вельмишановний сер, як я вам і казав, сер Метью був другою за багатством людиною в Англії.

Мій друг підвівся.

– Дуже вам вдячний, містере Вітфілд, за надану інформацію.

– Ну що ви, що ви, не варто. Можу сказати, що я найближчим же часом зв’яжуся з міс Баклі. Власне, гадаю, листа їй уже відправлено. І буду радий прислужитися їй, чим лише зможу.

– Вона – юна леді, – сказав Пуаро, – і розумна порада юриста нітрохи їй не завадить.

– Мисливців за посагом, боюся, не бракуватиме, – відповів містер Вітфілд, хитаючи головою.

– Тут сумніватися не доводиться, – погодився детектив. – На все добре, мсьє.

– Усього найкращого, мсьє Пуаро. Радий був прислужитися вам. Ваше ім’я мені… хм… знайоме.

Юрист промовив це лагідно, тим тоном, яким зазвичай визнають чийсь престижний здобуток.

– Все саме так, як ви й гадали, – сказав я своєму другові, коли ми вийшли на вулицю.

– Mon ami, а як же інакше? Все тільки так і могло бути. А тепер ми підемо в «Чеширський сир», де зустрінемося з інспектором Джеппом за ранньою вечерею.

Інспектор Сколенд-Ярду Джепп уже чекав на нас у призначеному місці. Він дуже тепло привітався зі своїм візаві.

– Сто років вас не бачив, мусью Пуаро. Гадав, ви кабачки на селі вирощуєте.

– Та я пробував, Джеппе, пробував. Але, навіть вирощуючи кабачки, мені не сховатися від убивства.

І він зітхнув. Я знав, про що саме йшлося: той загадковий випадок у маєтку «Парк папороті» в Кінґз-Ебботі. І страх як жалкував, що був тоді у далеких краях.

– О, і капітан Гастінґс тут, – кинув інспектор. – Ну як ся маєте, сер?

– Усе в ажурі, дякую, – відповів я.

– То, кажете, свіженьке вбивство? – жартівливо повів далі Джепп.

– Так, за вашими словами, «свіжесеньке»…

– Що ж, не варто падати духом – старий віл борозни не зіпсує, – промовив поліцейський. – Ну а якщо трохи й спотикається… гай-гай… не можна ж у вашому віці і сподіватися повторити колишній тріумф. У всіх нас із роками підмокає порох. Треба, як то кажуть, дати молодим дорогу.

– А все ж старого пса до ланцюга не привчиш, – пробурмотів Пуаро. – Зате він хитрий, пам’ятає всі фокуси й не звертає зі сліду.

– Отакої! У нас же мова про людей, а не про псів.

– А що, вони так сильно відрізняються?

– Ну, залежно, як на це дивитися. Але і лис же він, га, капітане Гастінґсе? Та й завше такий був. І змінився не надто, хіба волосся трохи поріділо на маківці та ще «розкішниця» під носом розрослася нівроку.

– Га? – не зрозумів мій друг. – Про що це він?

– Зробив комплімент вашим вусам, – заспокійливо мовив я.

– О так, вони у мене розкішні, – сказав Пуаро, самовдоволено їх розгладивши.

А Джепп вибухнув реготом.

– Ну гаразд, – сказав він за хвилину-другу, відсміявшись, – виконав я ваші доручення. Ті відбитки пальців, які ви мені прислали…

– Так-так? – нашорошив вуха детектив.

– По картотеці не проходять. Хай хто цей джентльмен, але до наших рук не потрапляв. З іншого боку, я дав телеграму в Мельбурн, а там нікого з таким ім’ям чи словесним портретом не знають.

– Ага!

– Тож зрештою тут таки може щось критися. Але він не з рецидивістів.

– Тепер щодо іншого, – повів далі Джепп.

– Ну-ну?

– У «Лазаруса і сина» репутація не підмочена. Справи ведуть чесно, комар носа не підточить. На свою руку, звісно, хитрі, але на те він і бізнес. Про що тут балакати? А так – нічого контора. Хоча тепер їм непереливки, ну, фінанси співають романси.

– Ох! Та що ви кажете…

– Так. По них болюче вдарив спад попиту на картини. І на антикварні меблі теж. Тепер у моді весь цей мотлох з Континенту. А минулого року фірма ще й побудувала новий корпус… ну й от… тепер, як я й казав, вони от-от підуть із молотка.

– Надзвичайно вам зобов’язаний.

– Та нема за що. Ви ж розумієте, що такі речі – це не зовсім до мене. Але раз уже вам знадобилося взнати, то і я постановив собі дошукатися. Нам роздобути інформацію – раз плюнути.

– Дорогий мій Джеппе, ну що б я без вас робив?

– О, все гаразд. Завжди радий надати послугу давньому другові. Колись я вам, бувало, непогані справи підкида́в, еге ж?

І я збагнув, що Джепп у такий спосіб визнає: він у боргу перед Пуаро, який довів до переможного кінця чимало розслідувань, що виявилися не до снаги самому інспекторові.

– Так… славні були часи.

– Я, власне, й тепер не проти, щоб уряди-годи потеревенити з вами. Нехай ваші методи й старомодні, але голова та всі клепки на місці, мусью Пуаро.

– Ну а що там з останнім проханням? Про доктора Мак-Алістера?

– А, того типа! Він