Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Що ще за доктор Мак-Алістер? – спантеличено спитав я. – І до чого він тут?
– Це родич старпома Челленджера, – пояснив Пуаро. – Пам’ятаєте, той згадував, що дядько в нього – лікар…
– Але й доскіпливий же ви, – подивувався я. – Гадаєте, це він оперував сера Метью?
– Мак-Алістер – не хірург, – утрутився Джепп.
– Я, mon ami, люблю в усьому розібратися. Еркюль Пуаро – гончак що треба. Хороший пес-шукач нізащо не зверне зі сліду, а коли той, хоч як це прикро, обривається, що ж, значить, принюхується довкола. І то щоразу шукаючи якнайогидніший запах. Ну й от, так чинить і Еркюль Пуаро. І часто, ох, як часто, хоч стіль’-то, а чогось та нанюхає.
– Еге ж, неприємна у нас професія, – видобув Джепп. – Як ви там кажете, «стілтон»[110]? По-моєму, хороше порівняння. Ні, незавидне ремесло. А вам доводиться ще гірше, ніж мені: адже ви дієте неофіційно – от і заникуєте тишком-нишком у мишачі нори.
– Я ніколи не таюся, Джеппе. А завжди йду на злочинця з відкритим забралом.
– Бо вам не сховатися, – не здавався той. – Адже ви неповторний. Такого, раз побачивши, довіку не забудеш.
Мій друг якось із сумнівом поглянув на нього.
– Та я жартую, – увімкнув задню інспектор. – Не зважайте на мене. Як щодо скляночки портвейну? Ну як хочете.
Залишок вечора пройшов у цілковитій злагоді. Ми незабаром з головою поринули в спогади. Одне розслідування, друге, п’яте. Мушу зізнатися, що і я сам насолоджувався цією розмовою про минуле. Ото були добрі деньки. Яким же досвідченим, битим вовком я тепер почувався!
Бідолашний старигань Пуаро. Ця справа збивала його з пантелику – і я це помітив. Його сили були вже не ті. У мене з’явилося відчуття, що цього разу його спіткає невдача, і вбивця Меґґі Баклі так і не постане перед судом.
– Кріпіться, друже, – сказав мені той, поляскуючи мене по плечі, – не все ще втрачено. Тільки, благаю, не треба похоронної міни.
– Усе гаразд. Я в нормі.
– Як і ми з Джеппом.
– Кожен із нас ще ого-го! – весело підсумував інспектор.
І на цій оптимістичній ноті ми з ним попрощалися.
А наступного ранку вирушили в Сент-Лу. Прибувши в готель, Пуаро подзвонив у клініку й попросив покликати до телефону міс Баклі.
Аж раптом я побачив, як він спав з обличчя і заледве слухавки не зронив.
– Comment?[111] Як ви кажете? Благаю, повторіть.
Хвилину-другу він мовчки дочувався, а потому промовив:
– Так-так, я приїду негайно.
І повернув до мене своє змертвіле обличчя.
– Навіщо я поїхав, Гастінґсе? Mon Dieu! Навіщо я поїхав?
– Що сталося?
– Життя мадемуазель Нік під загрозою. Отруєння кокаїном. До неї таки дотяглися. Mon Dieu! Mon Dieu! Навіщо я поїхав?
Розділ сімнадцятий
Коробка шоколадних цукерок
Усю дорогу до клініки Пуаро бурчав сам до себе. Його сповнювали докори сумління.
– Я мав би здогадатися, – нарікав він. – Повинен був здогадатися. А втім, що ще я міг зробити? Було вжито всіх запобіжних заходів. Це просто неможливо, неможливо та й годі. До неї ж було зась підібратися! Хто проігнорував мої розпорядження?
У клініці нас провели в маленьку кімнатку на першому поверсі, куди за кілька хвилин увійшов доктор Ґрем. Він мав блідий і змучений вигляд.
– Вона викараскається, – з порога повідомив лікар. – Із нею все буде гаразд. Проблема впиралася в те, щоб дізнатися, скільки саме цієї зарази вона прийняла.
– Якої?
– Кокаїну.
– Але вона житиме?
– Так, так, житиме.
– Але як це сталося? Як до неї змогли дотягтися? Кого пропустили в палату? – Пуаро не міг усидіти на місці від безсилого мандражу.
– Нікого з відвідувачів не впускали.
– Не може бути.
– І все ж це правда.
– Але тоді…
– Отрута була в коробці шоколадних цукерок.
– Ах, sacré![112] Я ж їй велів не їсти нічого – нічого – із передач.
– Ну, це вже я не знаю. Нелегко втримати дівча від того, щоб поласувати солоденьким. Хвалити Бога, вона з’їла лиш одну.
– А кокаїн містився в кожній?
– Ні. Одну вона з’їла. А крім неї, наркотик знайшовся у ще двох – із верхнього ряду. Всі решта – звичайні цукерки.
– Як саме його ввели?
– Украй незграбно. Кожну розрі́зали навпіл, підмішали кокаїн у помадку й заліпили назад. Дилетантська робота «доморощеного», сказати б, отруйника.
Пуаро застогнав.
– Ох! Якби ж я знав… якби лише я знав. Можна мені до неї?
– Заходьте за годинку, і ми спробуємо щось придумати, – пообіцяв лікар. – Та опануйте себе, чоловіче. Вона не помре.
Наступну годину ми проблукали вуличками Сент-Лу. Я щосили намагався розрадити друга, всіляко підкреслюючи, що все скінчилося добре і, зрештою, ніхто не постраждав.
– Я боюся, Гастінґсе, боюся…
Він промовив ці слова так моторошно, що його страх передався й мені.
А ще якось схопив мене за руку.
– Слухайте, mon ami. Я грубо помиляюся. І зовсім не мав рації від самого початку.
– Тобто гроші тут ні до чого?..
– Ні-ні, із цього приводу не може бути жодних сумнівів. Так, мотив убивці – корисливий. Але щоб хтось із тих двох – занадто це просто… лежить на поверхні. Десь тут ховається ще якийсь викрутас! Так, щось та є!
А потому докинув у пориві обурення:
– Ah! Сette petite![113] Адже я їй заборонив. Ясно сказав: «Не торкатися передач»! А вона не послухалася мене – мене, Еркюля Пуаро. Їй мало, що вона чотири рази чудом уникала смерті? І неодмінно треба було випробовувати долю вп’яте? Ah, c’est inouї![114]
Зрештою ми повернулися назад. І після нетривалого очікування нас провели нагору.
Нік напівлежала на койці. Її зіниці були неприродно розширені. Дівчину наче трясла лихоманка, і її руки раз по раз шалено посмикувалися.
– Знову та сама історія, – пробурмотіла вона.
Забачивши міс Баклі, мій друг зміг упоратися з емоціями. Він кашлянув і взяв її долоню у свою.
– Ах, мадемуазель, мадемуазель…
– Ну й байдуже, – із викликом сказала Нік, – навіть якби ця спроба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті», після закриття браузера.
