Аліна Скінтей - Тринадцятий демон, Аліна Скінтей

— Чекав? — насторожено перепитала вона, не в змозі приховати тривогу в голосі.

Чаклун опустив свій погляд на неї, і в його очах промайнуло щось незрозуміле, але водночас знайоме. Це був погляд того, хто знає набагато більше, ніж хотів би показати.

— Так, дитя Офіукуса, — тихо мовив він. — Я знав, що ти прийдеш, ще до того, як ти народилася.

Астель мовчала, не знаючи, що сказати. Їй хотілося запитати, звідки він знає про неї, але всередині панував хаос і страх. Вона підозрювала, що за цим чоловіком стоїть більше, ніж просто чаклунські знання.

Сефт, який стояв поруч, зберігав незворушність. Він не втручався, і його зовсім не здивували слова чаклуна про згадку одного з тринадцяти демонів їхнього світу.

— Ви знаєте, що відбувається всередині мене? — нарешті запитала вона, намагаючись зібратися з силами.

Чаклун усміхнувся, але ця усмішка була більше схожа на тінь на його губах.

— Я знаю, що ти носиш у собі демона, якого не зможеш контролювати. Поки не приймеш його повністю, він буде керувати тобою, і настане час, коли він зовсім забере не лише твоє тіло, а й поглине свідомість, — голос Ледріка був спокійний, але в кожному слові відчувалася загроза. — Офіукус - це не паразит, це древня сила, що спить усередині тебе. Хоча й сон його - це відносно. Пробудити цю силу - справа непроста, але я бачу, що за такий короткий термін, ти вже користувалась його силою. Я можу допомогти навчитись її контролювати.

— Що мені доведеться зробити? — голос Астель був ледь чутним, вона ніби боялася почути відповідь.

Чаклун підійшов ближче, і в його очах загорілися іскри стародавньої магії.

— Ти маєш зустрітися зі своєю справжньою сутністю. Піти туди, де немає часу і простору, в глибини твоєї свідомості, де спить Офіукус. Лише там ти зможеш побачити, хто ти насправді, і чи зможеш вижити після цього, — він зупинився, спостерігаючи за її реакцією.

Астель відчула, як її серце застукало сильніше. Вона розуміла, що це небезпечно, але іншого виходу не було.

— Якщо я це зроблю, я зможу контролювати його? — запитала вона, намагаючись зрозуміти, на що йде.

— Можливо, — відповів чаклун, знизуючи плечима. — А можливо, ти просто зникнеш. Але іншого шляху немає, кожен хто був вмістилищем, це проходив. Хочеш ти цього чи ні, він буде рости всередині тебе, поки не поглине твоє "я".

— Принцесо, ти можеш відмовитися, — вставив Сефт, дивлячись на неї пильно, і зовсім не здивовано. — Це твій вибір. Але якщо ти цього не зробиш, вони прийдуть за тобою. І тоді вибору вже не буде.

Астель відчула, як її пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Її серце билося швидше, всередині наростав змішаний коктейль емоцій — образа, злість і розчарування. Вона пильно подивилася на Сефта, намагаючись вчитатися в його обличчя, в його реакцію. Він, як завжди, виглядав незворушним, але вона відчувала, що за цією маскою спокою щось ховалося.

— І зараз, це не комплімент? — запитала вона з гіркою усмішкою, її голос затремтів від намагання стримати почуття.

Сефт м'яко зітхнув і подивився їй прямо в очі. Його погляд був спокійним, але в ньому можна було побачити легкий відтінок жалю.

— Ні, принцесо, — відповів він тихо, з дивною серйозністю.

— Ти все з самого початку знав? — її голос піднявся на півтону, у ньому відчувалася розгубленість.

Сефт відвів погляд убік, ніби намагався уникнути її погляду, і тихо промовив:

— В трактирі — ні, — він мотнув головою, опустивши очі. Його слова були швидкими, але щирими, ніби він намагався виправдатися. — І щоб зовсім совість була чиста, ви заснули. В нас нічого не було.

Астель коротко зітхнула, відчуваючи, як у неї всередині все більше назріває конфлікт почуттів. Вона ненавиділа, що його слова відгукувалися в її серці, що він не був тим, на кого можна легко накинути всю свою лють.

— Ти привів мене навмисне до Ледріка? — її голос змінився, став більш жорстким, але від цього не менш вразливим.

Сефт нарешті зустрів її погляд, його очі блиснули холодною рішучістю.

— Я обіцяв вашому батьку потурбуватися, щоб сила демона була опанованою, — його голос став глухішим, і в ньому відчувалося щось схоже на почуття провини.

— Якось запізно із шанобливим зверненням, — різко відповіла вона, скривившись від його формального "вашому". — Позбав мене його, — з ноткою сарказму додала вона. Її розчарування змішувалося з болем, але водночас вона розуміла, що й сама не була до кінця чесною.

Сефт м'яко зітхнув і кивнув, визнаючи її правоту.

— Навіть злитися на тебе не можу, — прошепотіла вона, ледве стримуючи образу. — Бо сама ж брехала.

Його обличчя не здригнулося, але в очах на мить промайнула гірка розуміння.

— Ти не довіряла мені, щоб розповісти правду, — сказав він рівно, але в його голосі звучав відтінок смутку.

Астель стиснула губи, намагаючись упоратися зі своїми емоціями. Вона розуміла, що Сефт мав рацію - їхні шляхи з самого початку були сповнені недовіри.

— Яке рішення приймете, Ваша високість? — втрутився Лерік