Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Розділ 12-1

Андрій

— Ні. Я вас не боюся, — Даша зухвало підняла підборіддя, чим нагадала Андрію Нікіту.

Але ж і справді не боїться. Точніше не так, вона не боїться Топольського, але Андрія не покидало відчуття, що від його присутності її... ламає.

Так. Він знайшов відповідне слово, її саме ламає. Тремтять вії, губи, пальці. Її ніби вивертає навиворіт. Чому? Він настільки їй неприємний? Усвідомлювати це виявилося несподівано прикро.

— То чому ви трясетеся як осиковий лист?

— Я не трясуся, з чого ви взяли? — вона обурено відвернулася, і тоді він спіймав її руку і міцно стиснув.

Дар’я здригнулася, ніби її затиснули розпеченими залізними лещатами. А він так розлютився, що не відпускав. Нехай попалахкотить.

— То в чому ж справа?

— Ви, — видихнула вона, — ви вважаєте, що, якщо пробилися в депутати, то вам тепер усе можна?

— Ні, Дашо, я так не вважаю, — Топольський зазвичай умів себе контролювати, але зараз ледве стримувався. Відпустив її руку і з силою стиснув кермо.

До чого тут те, що він депутат? Чи все-таки, це відіграє роль? 

— Ви тому забороняєте Маші бачитися з Нікітою?

— І тому теж. І взагалі, — Даша посмикала двері, але безрезультатно, — моїй доньці не до залицянь і побачень. Випускний клас, вона не встигає з багатьох предметів, у неї репетитори. Це таке божевільне навантаження!

— Ви що, ніколи не були закохані? — неголосно перебив її Андрій і готовий був поставити на «Діскавері», що у величезних шоколадних очах блиснули сльози.

— Я не бажаю, — здавленим голосом сказала Даша, — не бажаю з вами це обговорювати. Випустіть мене.

Замість відповіді Андрій випростався, повернув ключ запалювання і натиснув на газ. Всю дорогу від ліцею до будинку мами і доньки Зарічних вони їхали мовчки. І тільки коли автомобіль зупинився, Дар’я тихо сказала, не повертаючи голови.

— У моєї доньки дуже поганий зір, він почав різко погіршуватися, можливо, через те, що вона занадто емоційно реагує на вашого сина. Якщо її зараз прооперувати, вона втратить рік, реабілітація може зайняти час. І в мене зараз немає можливості це зробити. Будь ласка, я прошу вас, — у неї затремтів голос, — у вас теж є син. Залиште мою дівчинку в спокої, нехай закінчить школу. Я не вірю в кохання в сімнадцять років. Повірте, я знаю, що кажу.

Дар’я подивилася на Топольського, і той був геть збитий з пантелику, побачивши, який шалений вогонь палахкотить у глибині очей, що впилися в нього. Він знову розвернувся до неї і не стримався, щоб не забрати її руки у свої.

— Дашо, — Андрій сам не впізнавав свого голосу, — вибачте мені, я не знав, що в Марії такі проблеми. Я хочу допомогти вам, будь ласка, не відмовляйтеся. Давайте я допоможу оплатити операцію, є хороші європейські клініки. Для мене це важливо.

— Чому? — вона з явним зусиллям не стала відбирати в нього руки. — Навіщо вам нам допомагати?

— Тому що ви мені подобаєтеся, — серйозно сказав Андрій, — дуже. І донька ваша подобається. Мій син успадкував мій смак, і, схоже, мою везучість. Або скоріше, невезучість, — він невесело усміхнувся. — Нас обох відшили і мама, і донька.

— Якщо мені не зраджує пам'ять, ви одружені, — голос у Даші тепер звучав дуже холодно. Можна навіть сказати, крижано.

— Одружений, — не став сперечатися Топольський, — але мій шлюб себе вичерпав, ми з дружиною чужі люди, вона багато подорожує, займається собою, нас тримає тільки Нікіта. Я із сином вже поговорив, і він у курсі, що я подаю на розлучення.

— Тільки не кажіть, що це через мене, — Дашу наче морозило, і вона обхопила себе руками за плечі.

— Ні, не через вас, — знову погодився Топольський, — а для того, щоб почати до вас залицятись. Можливо, тоді нам із Нікітосом пощастить?

— Я втратила чоловіка, я його любила, — тепер її голос звучав мляво, — і, якщо у вас є хоч краплина совісті, ви залишите мене в спокої.

Топольський із силою вдарив долонями по керму.

— Ну чому ви не даєте мені шансу, Дашо? Я вас не кваплю, просто я коли побачив вас, то... закохався. Як хлопчисько, як мій Нікіта в Машу. Чому ви мене відштовхуєте, навіть не спробувавши?

Тепер вона дивилася з якимось затаєним смутком.

— Ви дорослий чоловік, а цілком серйозно говорите, що закохалися з першого погляду. Ви справді вважаєте мене такою наївною?

— Ні, не вважаю. Якраз навпаки, ви розумна жінка. І дуже вродлива.

— Будь ласка, я ж попросила...

— Що попросили? Не робити компліментів жінці, яка подобається до нестями, до божевілля? — у горлі пересохло, і вийшло хрипло, як у дешевій мелодрамі.

— Ми з вами ходимо по колу, Андрію. А суть одна — ми з різних світів. Ви — депутат облради і дуже забезпечена людина. Я — проста вчителька. Між нами просто нічого не може бути, — вона наче заспокоїлася і говорила вже без того надриву. — Крім того, що я поки що педагог вашого сина.

— Тоді в мене буде до вас пропозиція, — Андрій продовжував сидіти, дивлячись впритул у лобове скло. — Займіться з Нікітою англійською мовою, він конкретно просів за літо. Я буду вам добре платити, ви зберете гроші на операцію за кілька місяців. А якщо не вистачить, я додам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍