Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Ваша фігура має в селищі певну вагу. Ваша підтримка буде дуже доречною.

Мені не сподобався задум Скарсдейла скористатися ситуацією для створення власної публічної платформи. Я також знав, що страх і недовіра, які зараз панують у селищі, створюють для нього сприятливу аудиторію. Гнітюча думка.

— Я не мав наміру говорити з пресою, якщо ви про це.

— Це також питання про ставлення. Я не хотів би думати, що хтось підриває зусилля того, хто діє в найкращих інтересах селища.

— Я вам ось що скажу, преподобний. Робіть те, що вважаєте найкращим для селища. І я так само.

— Це була критика?

— Скажімо, в нас різні погляди на те, в чому полягають інтереси селища.

Він холодно роздивлявся мене.

— Можливо, мені слід нагадати вам, що люди тут мають довгу пам’ять. Вони не схильні забувати гріхи в часи, подібні до наших. Або пробачати їх. Не по-християнському, можливо.

— У такому разі я спробую не грішити.

— Ви можете говорити гладенько, як вам заманеться. Але я не єдиний, хто має питання щодо вашої лояльності. Люди говорять, докторе Гантер. І те, що я почув, справді бентежить.

— Тоді, мабуть, вам не варто дослухатися до пліток. Як людина духовного звання, хіба ви не повинні сумніватись у чутках?

— Не смійте вчити мене моїй роботі.

— То не намагайтеся вчити мене моїй.

Він пильно дивився на мене. Може, він би й ще щось сказав, але позаду нього почулося гупання — Том Мейсон складав інструменти в тачку. Скарсдейл зупинився. Погляд у нього був важкий, як ті могильні камені, серед яких він стояв.

— Не смію вас більш затримувати, докторе Гантер. Гарного дня, — сказав він жорстко й відійшов.

«Ну, ти добре з цим упорався», — думав я кисло, поки він крокував до церкви. Я не збирався входити в кон­фронтацію, але Скарсдейл розбудив у мені найгірші почуття. Ще думаючи про те, що він наговорив, я не помітив машини, аж доки вона не загальмувала поруч.

— Вигляд у тебе кепський. Що за гризота? Бика на індика проміняв?

Це був Бен. Він сидів у темних окулярах, засмагла рука на відкритому бортику вікна нового чорного ленд­ровера. Машина добряче запилюжена, але все одно — моя поруч із нею нагадувала антикваріат.

— Вибач. Задумався.

— Я помітив. Чи не через головного місцевого мисливця на відьом? Бачив, як ти з ним теревенив.

Я вимушено засміявся.

— Еге ж, справді.

Я коротко переказав йому зміст розмови. Він похитав головою.

— Не знаю, якому Богові служить наш добрий преподобний, але я не хотів би зустрітися з ним у темному провулку. Треба його було послати десь подалі.

— Та треба було.

— Схоже, він щось до тебе має. Ти для нього загроза.

— Я? — перепитав я здивовано.

— Подумай. Досі він був мохом порослий пастор з парафією, яка щодень меншала. Це для нього величезний шанс, а ти, як він кумекає, є потенційним викликом його авторитету. Лікар, освічений, з великого міста. І мирянин, не забувай про це.

— Не збираюся я з ним авторитетами мірятися, — роздратовано відповів я.

— Немає різниці. Дрібний старий покидьок уявив себе голосом Менема. Якщо ти не з ним, ти проти нього.

— Можна подумати, все й так не досить погано.

— О, ніколи не сумнівайся в здібності праведника спаскудити й без того паскудне. В ім’я вищого блага, ясна річ.

Я подивився на Бена. Його звичайний гарний настрій, здається, сьогодні десь загуляв.

— В тебе все нормально?

— Та просто напад цинізму. Ти помітив, мабуть.

— А з лобом що?

Над оком у нього набухала ґуля, частково прикрита окулярами. Він торкнувся її рукою.

— Та отримав оце, поки ловив ще одного покидька-­браконьєра в заповіднику вчора ввечері. Хтось спробував дістатися до гнізда болотного луня, за яким я на­глядаю. Я пішов його слідами та й на одній стежці беркицьнувся через голову.

— Зловив?

Він сердито мотнув головою.

— Все одно зловлю. Точно то довбаний Беннер. Бачив його машину, стояла неподалік. Чекав його, але він носа не показав. Мабуть, ховався, ждав, доки поїду, — він натужно всміхнувся. — Я покидьку шини спустив, сподіваюся, він ще довго ховався.

— Скористався моментом, еге ж?

— А що він зробить? Поскаржиться на мене? — Бен насмішкувато пирхнув. — До «Ягняти» потім прийдеш?

— Може.

— Тоді там побачимося.

Він рушив, потужний двигун лендровера лишив по собі хмару вихлопу, що розсіявся за ним у повітрі. Дорогою додому я все думав про його слова. Чорний ринок рідкісних тварин, зокрема птахів, завжди процвітає. Але, беручи до уваги роль, яку зіграли тварини в каліцтві Саллі Палмер і викраденні Лін Меткалф, поліція має знати про це. Проблема була в тому, що цей аспект злочинів невідомий загалу, отже, розповісти про це Бенові я не міг. А це означало, що саме я маю сказати про це Маккензі. Не дуже мене тішила думка щось робити за спиною Бена, особливо якщо ця пригода могла нічого не означати. Але я не міг спустити все на волю випадку. Досвід переконав мене, що часто навіть найменші деталі можуть виявитися важливими. Тоді я ще не знав, але побоювання моє справдилось, і то так, що я геть не очікував.

15

Була тієї ночі ще одна жертва. Це зробили не ті руки, які катували Саллі Палмер і Лін Меткалф. Принаймні не прямо. Це спричинили підозріливість і ворожість, які почали охоплювати селище.

Джеймс Нолан жив у маленькому котеджі в глухому провулку за автомайстернею. Він був моїм пацієнтом, працював у крамниці в прилеглому селі — тихий чоловічок, чия стриманість приховувала ніжну натуру та глибоко нещасливу долю. Йому було за п’ятдесят, він ніколи не одружувався та мав чотири стоуни[11] надмірної ваги. А ще був гомосексуалістом і цього до нестями соромився. У тихому затоні, як-от Менем, таку особливість сприймають як неприродну, там мало простору для сексуальних пригод. Тому ще замолоду він знаходив задоволення потреб, якщо таланило, в громадських парках чи вбиральнях у сусідніх містах. Одного разу чоловік, до якого він спробував підійти, виявився поліціянтом під прикриттям. Сором після тієї зустрічі мучив його набагато довше, ніж тривало умовне покарання, яке він отримав. Пліток про цю пригоду, звісно, уникнути не вдалося, вони розповз­лися селищем. Його й так вважали диваком, а тепер і зовсім відсахнулися.