Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Точну його провину не обговорювали, а можливо, й не знали, та чуток було досить, щоб затаврувати бідолаху. Малі громади легко закріп­люють ролі за особами, тому він у селищі став недоторканним, збоченцем, до якого забороняли наближатися дітям. Так і жив Нолан відповідно до свого іміджу, дедалі занурюючись в ізоляцію. Він пересувався селищем, мов примара, говорив лише з кількома людьми, просив тільки про те, щоб залишатися непоміченим. Більша частина Менема радо погодилася на такий статус-кво, не стільки толеруючи, скільки ігноруючи бідолашного.

Дотепер.

Коли це сталося, він майже відчув полегшення. Відколи знайшли тіло Саллі Палмер, він жив у страху, знаючи, що ніхто не обиратиме цапа-відбувайла раціо­нально. Увечері, повернувшись із роботи, він поспішив до свого котеджу й замкнувся, сподіваючись, що непомітність і надалі його захистить. Проте того суботнього вечора це не допомогло.

Після одинадцятої в його двері загрюкали. Він саме вимкнув телевізор, готувався йти спати. Штори були засунуті. Якийсь час він сидів, зачаївшись у кріслі, сподіваючись, що незнані візитери підуть. Не пішли. Їх було декілька, вони п’яно сміялися та глузливо вигукували його ім’я. Крики ставали дедалі злішими, удари по дверях — сильнішими. Двері трусилися під навалою. Нолан подивився на телефон, майже готовий здатися й викликати поліцію. Але він усе життя намагався не привертати до себе уваги й так і не зміг подолати цю звичку. І коли нападники змінили тактику й почали погрожувати виламати двері, якщо він не відімкне, він відімкнув. Зробив те, що робив завжди.

Те, що йому наказували.

Він тримав двері на ланцюжку, вірячи, що то захистить його. Як і все інше, це не справдилося. Двері й одвірок розлетілися під новими ударами, Нолана відкинуло всередину, нападники ввірвалися в дім.

Потім він стверджував, що не впізнав нікого з них, що не дивився на обличчя. Хай там як, я гадаю, важко повірити, що він не знав, хто були нападники. Це мали бути люди, яких він раніше бачив, можливо, молодь, чиї батьки й діди виросли разом з ним. Вони били його, потім заходилися громити дім. Розтрощивши все, що могли, знову взялися за нього й не зупинялися, поки нещасний не знепритомнів. Мабуть, щось подібне на розум зупинило їх до того, як вони його вбили. Хоча його ушкодження були такі важкі, що вони запросто могли лишити його вмирати.

Через певний час після того, як нападники пішли, задзвонив мій телефон. Я намацав його, ще напівсонний, і не впізнав шепіт того, хто повідомляв мені: когось дуже сильно побито. Поки я намагався прокинутися, голос сказав мені, куди їхати, й вимкнувся. Я тупо дивився на телефон ще кілька секунд, потім зібрався й зателефонував до швидкої допомоги. Виклик завжди може виявитися фальшивим, але цей не скидався на розваги пранкера. Окрім того, поки швидка доїде, мине багато часу.

Дорогою до будинку Нолана я зупинився біля трейлера поліції, припаркованого на майдані. У ньому було цілодобове чергування, й мені не хотілося їхати до того дому самому. Це була помилка. Мій дзвінок до невідкладної допомоги їм не передали, я витратив час на пояснення. Поки вони погодилися поїхати зі мною, я вже ладний був рушати сам.

Провулок, де жив Нолан, губився в темряві. Його дім ми легко помітили, бо вхідні двері були розчахнуті. Коли ми під’їжджали, я подивився на сусідні будинки. Жодних ознак життя не помітив, але відчув, що за нами спостерігають.

Ми знайшли Нолана серед уламків його домівки, де залишили його нападники. Я міг тільки перевернути його в безпечне положення й чекати на швидку. Він то приходив до тями, то знову непритомнів, і я весь час говорив з ним аж до приїзду бригади. В один з моментів, коли він, здавалося б, достатньо отямився, я запитав, що сталось. Але він тільки знову заплющив очі, лишивши питання без відповіді.

Коли парамедики винесли його на ношах, один з поліціянтів, що приїхали зі мною, запитав, чому подзвонили мені, а не за номерами екстрених викликів. Я сказав, що не знаю, але дещо покривив душею. Я дивився на сині спалахи машин екстреної допомоги, що відбивалися від навколишніх будинків. Попри те, що ми наробили шуму, нікого не було видно, ніхто не вийшов з дому подивитися, що відбувається. Але я знав, що люди дивилися. Вони так само дивились (або відводили очі) спочатку на атаку на двері Нолана, а потім і на самого чоловіка. Хтось свідомий, мабуть, придивився уважніше, але недостатньо для того, щоб спробувати зупинити напад чи залучити на допомогу когось чужого. Це була справа селища.

Дзвінок мені, майже чужинцеві, був свого роду компромісом. Я був переконаний: ніхто не зізнається в цьому анонімному дзвінку. Як потім з’ясувалося, дзвонили з єдиного на все селище телефона-автомата, тому визначити особу було неможливо. Коли карета швидкої поїхала, я подивився на пусті вікна, зачинені двері. Мені хотілося кричати на них. Але що саме кричати й до чого доброго це приведе — я не знав.

Натомість я повернувся додому й спробував поспати решту ночі.

Вранці я прокинувся розбитим і збентеженим. Узяв газети, вийшов з ними надвір із чорною кавою в руках. Велика недільна стаття була присвячена залізничній аварії. Проти неї знайдення ще одного тіла в Менемі заслужило лише на два абзаци на внутрішніх сторінках. Те, що воно не пов’язане з нещодавнім убивством, означало, що цей факт вартує згадки лише як курйозний збіг.

Попередній день і частину вечора я працював з останками молодого чоловіка, й поки що ми чекали на результати аналізів його жировоску, взятих зі зразків ґрунту, щоб найточніше визначити час із моменту смерті. Більше на жодні сюрпризи я не очікував. Добра новина, якщо тут ці слова доречні, полягала в тому, що визначити ім’я жертви буде доволі легко: зуби лишилися неушкодженими, в них знайшлися пломби, тому, якщо нам пощастить, записи дантистів дадуть точну ідентифікацію. Ще я знайшов слід старого перелому на лівій гомілковій кістці. Перелом давно зрісся, але це ще одна деталь, яка допоможе встановити особу.

Окрім цього, я міг тільки підтвердити сказане перед тим Маккензі. У могилі лежав молодий білий чоловік років двадцяти, чий череп розбили чимось важким і тупим — імовірно, великим молотком чи кувалдою, якщо врахувати круглу радіальну форму діри, пробитої у кістці. Розташування й розмір ушкодження дозволяли припустити, що потерпілий отримав кілька ударів ззаду. Через такий великий проміжок часу з певністю сказати, чи саме це призвело до смерті, неможливо, але я гадав, що так. Подібні поранення майже одразу стають фатальними, а чи була йому заподіяна якась інша шкода, не відомо. Принаймні його кістки більш ніяких слідів насильства не зберегли.

Не було причини пов’язувати цю смерть з теперішніми подіями в Менемі. Наш убивця полював на жінок, а не чоловіків; окрім того, поки точно не визначимо особи вбитого, сумнівно навіть, чи жертва з місцевих. Селище не таке велике, щоб зникнення людини можна було приховувати такий довгий час. Ба більше, вбивство не мало спільних рис з убивством Саллі Палмер. Її залишили непохованою, на