Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

виду, і кістки її обличчя були розтрощені чи то під впливом гніву, чи щоб приховати особу; а обличчя чоловіка залишилося неушкодженим. Найімовірнішим сценарієм була ситуація, коли обидва — і він, і його вбивця — були не з цих місць, а тіло просто викинули в глушині, щоб його позбутися.

Все одно я витратив навіть більше часу, ніж, мабуть, було потрібно, перевіряючи, чи немає якихось подряпин на його шийних хребцях. Можливо, річ була в тім, що до минулого тижня єдиним, чим вирізнявся Менем, була ізольованість. Тепер тут сталося два вбивства, одне нещодавнє, одне старе, й зникла молода жінка. Важко було позбутися спроб розгадати ці таємниці. Якщо селище тільки почало розкривати свої секрети, ніхто не міг передбачити, що ще може бути піднято з-під землі до того, як усе закінчиться.

І ця думка не заспокоювала.

Я прогорнув решту газети без особливого інтересу. Кинув її на стіл, допив каву. Час прийняти душ, а потім я мав прямувати до Генрі на недільний обід.

Думка про те, що потім я побачуся з Дженні, одночасно нервувала і тішила мене. А ще додавала почуття провини, бо я досі не розповів про неї Генрі. Він не буде проти того, щоб дати нам човен, але я знав, що він сподівається провести зі мною решту дня, й мені було ніяково від того, що я втечу. Мабуть, треба було перенести ту чи іншу зустріч. Але я не хотів його засмучувати й гадки не мав, коли знову зможу взяти човник. Я не хотів чекати.

«А чом би й ні? — лунав голос у голові. — Тобі справді так кортить знову побачити Дженні?» Та я не збирався про це думати. Тож встав, пішов у душ, залишивши питання без відповіді.

Тупий, напружений головний біль розпочався, коли я саме дістався дому Генрі. Але не настільки боліло, щоб я не зміг оцінити запах ростбіфа, заходячи до будинку. Як завжди, не постукав, просто гукнув, що я вже тут.

— Ідіть сюди, — голос Генрі лунав із кухні.

Я пройшов туди. У кухні було гаряче навіть при відчинених дверях, які виходили на усамітнений моріжок. Генрі розмішував масло для йоркширського пудингу, під рукою — порожній винний келих. Не сказати, що це ідеальна страва для спекотного дня, але в тому, що стосувалося недільного обіду, Генрі свято дотримувався традицій.

— Майже готово, — сказав він, викладаючи масло ложкою на деко. Гарячий жир зашипів. — Щойно дійде, можемо їсти.

— Мені чимось допомогти?

— Налити нам обом вина. Я вже почав якийсь порт­вейн, або є ось ця пляшка благородного напою, я відкрив, щоб трохи подихало. Має бути вже ок. Чи вам пива?

— Вино буде краще.

Він покотився до духовки. Відчинив дверцята, трішки відсунувся від жару, поставив усередину деко. Генрі нечасто куховарив, зазвичай задовольнявся тим, що Дженіс дбала про його трапези, але коли він панував на кухні, мене завжди вражала його вправність. Я міркував собі, наскільки б сам упорався на його місці. Але, звісно, багато вибору в нього не було. Генрі не з тих, хто легко здається.

— Ось, — він захряснув дверцята духовки. — Ще двадцять хвилин, і візьмемось. Боже милий, чоловіче! Ви ще вино не налили?

— Зараз, — я порпався в шухляді, — у вас немає аспірину або чогось такого? Голова розболілася.

— Якщо тут немає, візьміть в аптечці.

У шухляді виявилася порожня пачка парацетамолу і все. Я пройшов коридором до кабінету Генрі, який слугував йому приймальнею для пацієнтів, відколи я забрав його стару кімнату. Ми тримали ліки саме там, разом зі старим медичним приладдям Генрі. Він нічого не викидав, збирав різноманітні порошки, таб­летки, пляшечки й медичні інструменти, які успадкував від попереднього лікаря. Тримати таке в амбулаторії, мабуть, було проти цілої купи медичних правил, але Генрі скептично ставився до надмірних нормативних актів та всілякої бюрократії. Його колекція вкривалася пилом в елегантній вікторіанській книжковій шафі зі скляними дверцятами — разючий контраст із непоказною сталевою аптекарською шафкою та холодильником, де ми тримали наші вакцини. Ця парочка геть не вписувалася в інтер’єр з меблями прекрасного дерева й шкіряною оббивкою, попри всі безуспішні спроби Генрі хоч якось прикрити шафки фотографіями в рамках. Серед них були й наші — в човнику, зняті рік тому, — але на більшості поставали він і його дружина Діана. На почесному місці, нагорі шафки, стояла весільна фотографія. Вони були привабливою парою, молоді, щасливі, не знаючи долі, що чекає на них.

Я перевів очі на пару милиць, які припадали пилом у кутку біля письмового столу. Коли я тільки приїхав, він ще пробував ними користуватися. Я чув, як він бурчав, намагаючись зробити кілька кроків.

— Я доведу, що ці паскудники помилялися, — повторював він раз у раз. Але так і не довів. Поступово відмовився від спроб.

Я відвів очі від цього матеріального нагадування про людську тлінність та відімкнув шафку з ліками. Порився в коробочках, знайшов парацетамол, замкнув шафку та повернувся на кухню.

— Саме вчасно, — буркнув він, коли я ввійшов. — Давайте вже це кляте вино. Пити хочеться, спрагла це робота. — Він обмахувався, рухаючись до духовки. — Ходімо трішки охолонемо.

— Їстимемо надворі?

— Не будьте варваром. Я що, австралієць? І візьміть із собою пляшку. Бордо, не якесь там дешеве пійло.

Я запив парацетамол водою і зробив, що мені було сказано. Сад був доглянутий і при цьому не мав недоладних витребеньок. Генрі полюбляв роботу в саду, для нього було зайвим джерелом розпачу те, що він більше не міг працювати там самостійно. Ми наблизилися до старого кованого столика зі стільцями, розташованими під навислими гілками золотого дощу[12]. За огорожею, обвитою верболозом, блискуче озеро створювало ілюзію полегшення спеки. Я налив нам вина.

— Будьмо, — здійняв свій келих.

— Ваше здоров’я, — він погойдав у келиху рубінову рідину, критично її понюхав. Нарешті відпив трішки.

— Хммм. Непогано.

— Місцевий супермаркет?

— Селюк, — глузливо посміхнувся він і відпив ще. — Отже, карти на стіл. Як там було в п’ятницю на вечері?

— Це було просто барбекю. Надворі. Вам би сподобалося.

— Їсти на свіжому повітрі в п’ятницю ввечері припустимо. Недільний обід вимагає шанобливого ставлення. А ви не відповіли на питання.

— Все чудово, дякую.

Він здійняв брову.

— Чудово? Ото й усе?

— Що ще я маю казати? Гарно провели час.

— Чи мені тут почулася зайва скромність? — Він широко всміхнувся до мене. — Здається, мені доведеться кожне слово з вас витягувати. От що я скажу: а візьмімо сьогодні човен, покатаймося цілий день, і ви мені все розповісте. Вітер не дуже сильний, але зможемо веслувати, калорії по обіді скинемо.

Я відчував, як моє обличчя