Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Звісно, якщо ви не хочете, то нічого, — сказав Генрі, але усмішка його зів’яла.

— Річ не в тім. Я просто… Ну, я обіцяв Дженні, що візьму покататися її.

— О, — він не міг стримати здивування.

— Вибачте, мені слід було раніше сказати.

Але Генрі вже відновив рівновагу, приховуючи своє розчарування за усмішкою.

— Не треба вибачатися! Ви молодець!

— Я завжди можу…

Він відмахнувся від пропозиції, яку я не встиг закінчити.

— У такий сонячний день для вас набагато краще прогулятися з гарненькою дівчиною, ніж із таким старим диваком, як я.

— Ви точно не проти?

— Ми можемо покататися іншим разом. Я дуже радий, що ви зустріли ту, яка вам, здається, сподобалася.

— Та нічого такого немає, правда.

— Покиньте, Девіде, вам уже час почати насолоджуватися життям! Не виправдовуйтесь.

— Я не виправдовуюся, просто… — протягнув я, відчуваючи, що не вистачає слів.

Генрі був цілковито серйозний.

— Дайте вгадаю. Ви відчуваєте провину.

Я кивнув, не довіряючи тому, що можу сказати.

— Скільки вже минуло? Три роки?

— Майже чотири.

— У мене — майже п’ять. І знаєте що? Це досить довго. Ви не повернете мертвих, і доводиться якось жити самому, так добре, як можете. Коли Діана померла… Гаразд, я не маю вам цього казати, — він видав короткий смішок. — Усе не міг зрозуміти, як це: я вижив, а вона ні. Направду, дуже довго так було після аварії…

Він перервався, дивився на озеро. А говорити передумав.

— Але це інша історія, — він потягнувся по вино. — Змінимо тему. Чув, учора ввечері був якийсь шум.

Мало що могло трапитися в селищі так, щоб Генрі про це не знав.

— Можна й так сказати. Дехто з сусідів Джеймса Нолана зробив йому візит.

— Як він?

— Недобре. — Перед цим я телефонував до лікарні. — Його добряче відгамселили. Ще тиждень-два в лікарні проведе.

— І, я гадаю, ніхто нічого не бачив?

— Авжеж.

Його густі брови вигнулись у відразі.

— Тварюки, ось вони хто. Кляті тварюки. Але не скажу, що здивований. А ви, кажуть, теж потрапили в жорна менемських пліток, так?

Я мав би здогадатися, що до нього вже дійшли розмови про мене.

— Принаймні мене досі не побили.

— Я б цим ще не вихвалявся. Я попереджав вас, до чого може дійти. Те, що ви менемський лікар, не означає, що вас за це всі на руках носитимуть.

Я бачив, що його поступово опановує поганий настрій.

— Та ну, не переймайтесь, Генрі…

— Повірте мені. Я це місце знаю краще за вас. Як дійде до гарячого, люди накинуться на вас так само, як на Нолана. І байдуже, що ви зробили для них у минулому. Вдячність? Не в цьому клятому місці! — Він ковтнув вина, через свою лють забувши про вишукану поведінку. — Іноді я дивуюся, чого ми взагалі про них дбаємо.

— Ви так не думаєте.

— Не думаю? — Генрі задумливо дивився в келих. Я подумав, скільки він встиг випити до мого приїзду. — Мабуть. Але часом я справді замислююся, що кожен з нас тут робить. Ви ніколи себе не питаєте, який у цьому всьому сенс?

— Ми лікарі. Який ще сенс має бути?

— Так, так, я все це знаю, — роздратовано сказав він, — але що доброго ми насправді робимо? Ви можете чесно зізнатися, що ніколи не відчували, наче марнуєте свій час? Підтримувати життя в якомусь старому непотребі просто заради самого факту? Все, що ми робимо, — це відтермінування неминучого кінця.

Я уважно подивився на нього, помітивши, який він втомлений. Уперше за весь час нашого знайомства Генрі виявив ознаки свого віку.

— У вас усе гаразд? — запитав я.

Він видавив сухий смішок:

— Не звертайте уваги. Просто в мене сьогодні цинічний настрій. Навіть більше, ніж зазвичай, — Генрі потягнувся по пляшку. — Усі ці справи, схоже, й мене дістали. Давайте ще по келиху, а потім розповісте, чим таким таємничим займалися цілий тиждень.

Я не чекав на такий поворот розмови, але наразі радий був змінити тему. Генрі слухав, спочатку зацікавлено, бо я розповів йому деталі моєї кар’єри до приїзду в Менем, згодом — із недовірою, коли я окрес­лив свою допомогу Маккензі.

Коли я закінчив, він повільно похитав головою.

— Спадає на думку вираз «темна конячка».

— Вибачте. Знаю, мав розповісти раніше, але до цього тижня чесно думав, що все це залишилося в минулому.

— Немає потреби просити вибачення, — сказав він.

Але я бачив, що засмутив його. Він прихистив мене в мої найгірші часи, а тепер виявляється, що я не був з ним достатньо відвертим. Весь цей час я дозволяв йому думати, що мій досвід антрополога суто академічний. Хоч я не те щоб брехав, це була погана подяка за довіру.

— Якщо ви хочете, щоб я звільнився, я так і зроб­лю, — сказав я.

— Звільнилися? Не смішіть мене! — він поглянув на мене. — Хіба що ви передумали тут працювати.

— Ні, звісно ні. Насамперед, я не хотів долучатися до справи. Я не навмисно приховував це від вас. Просто сам не хотів про це думати.

— Ні, я вас розумію. Просто все це трохи несподівано. Я гадки не мав, що ваша кар’єра була такою… рідкісною, — він замислено дивився на озеро. — Я вам заздрю. Завжди шкодував, що не зайнявся психологією. Колись давно в мене були певні амбіції, знаєте. Але звісно, не вийшло. Надто багато потрібно було вчитися додатково. Я прагнув одружитися з Діаною, робота терапевта приносила швидкий дохід. А тоді це здавалося досить привабливим.

— Нічого привабливого в тому, що я робив, немає.

— Тоді захоплювало, — він з розумінням поглянув на мене. — Не заперечуйте. Ви за останній тиждень змінилися. Навіть ще до барбекю, — він засміявся, витяг з кишені люльку. — Що не кажіть, це був пекельний тиждень. Є новини про те, чиє тіло знайшли?

— Ще ні. Але, сподіваюся, записи дантиста допоможуть визначити особу.

Генрі похитав головою, наповнив люльку, запалив.

— Ви живете десь усі ці роки, й потім… — Він намагався позбутися свого поганого настрою. — Ну, гадаю, варто піти подивитися, що там наш обід. Усе й так паскудно, не вистачало спалити йоркширський пудинг.

Після цього розмова пішла легше, але до кінця обіду Генрі стомився. Я нагадав собі, що він