Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Усе гаразд, справді. Більша частина все одно піде до посудомийки. Я б на вашому місці вже поспішав до подружки.
— Ще досить часу.
— Ви наполягаєте, але я теж. І, щиро кажучи, я справді хотів би зараз залити в себе останній келих і трохи передрімати, — він із вдаваною суворістю поглянув на мене. — Що, ви збираєтеся зруйнувати мій недільний відпочинок?
Я домовився зустрітися з Дженні в «Ягняті». Це була нейтральна територія: якби я пішов знову до неї, то вже нагадувало б побачення. Я й надалі намагався переконати себе, що ми просто збираємося трохи покататися. Я ж не запрошував її на обід з усіма сексуальними підтекстами. Не доведеться хвилюватися, що раптом даси якісь не ті знаки чи щось не так сприймеш. Нічого такого немає, справді.
Тільки от передчуття підказувало інше.
Я ретельно слідкував, щоб не перебрати вина за обідом, але все одно зараз, хоча й хотілося міцнішого, обрав апельсиновий сік. Пройшов до бару, відповів на звичні кивки. Нічого особливого не читалося в очах відвідувачів, але все одно я радів, що Карла Бреннера сьогодні немає.
Я виніс сік надвір та притулився до муру перед пабом. Нервово видудлив апельсиновий сік майже одним духом. Зрозумів, що майже щохвилини поглядаю на годинник. Пообіцяв собі більше так не робити й побачив, що дорогою наближається машина. Це був старий «міні», й за мить я впізнав Дженні за кермом. Вона поставила машину, вийшла з неї, і, побачивши її, я раптово відчув піднесення. «Що відбувається?» — подумав я, але коли вона наблизилася, всі питання зникли.
— А я думала, що ще рано, — всміхнулася Дженні, підіймаючи на лоб темні окуляри.
Я знав: справжня причина, чому вона була за кермом, — у тому, що зараз тутешні жінки рідко наважуються на піші прогулянки.
На ній були шорти й синя безрукавка. Відчувався легкий аромат парфумів, майже нечутний.
— Ви ж не довго чекаєте? — запитала вона.
— Щойно приїхав. — Вона помітила мою порожню склянку. — Просто пити хотілося. Будете щось?
— Та що-небудь.
Я відчував, що ми входимо в зону напруження, коли кожне речення може бути не так сприйняте. «Вирішуй. Зараз», — сказав я собі, знаючи, що це може задати тон решті дня.
— Може, візьмемо щось із собою? — запитав я й сам собі здивувався. Але коли слова вилетіли, я зрозумів, що це правильний вибір.
Усмішка Дженні поширшала.
— Звучить чудово.
Вона почекала надворі, а я сходив до пабу й купив пляшку вина. Я намагався не зважати на дивні погляди, коли попросив порожні келихи та штопор, картаючи себе за те, що не подумав про це раніше. Але я знав, чому цього не зробив. Бо уникав будь-яких деталей, які підказали б, що це дещо інше, ніж звичайна прогулянка. Схоже, Дженні поводилася так само.
— Зачекайте, — попросила вона, коли я повернувся, й сама зникла в пабі. Вийшла за хвилину з лискучими пакетами чипсів і горішків. Усміхнулася: — Раптом пожувати захочеться.
Після цього напруження зникло. Ми лишили машину на майдані й пішли до озера. Можна було пройти до човна через сад Генрі, але, щоб його не турбувати, ми обрали невеличку, майже неходжену стежку, що вела від дороги поза будинком.
Човен спокійно гойдався на тихій воді. Коли ми забралися в нього, навіть подиху вітру не відчувалося.
— Схоже, вітрило нам сьогодні не згодиться, — зауважив я.
— Нічого. Просто так добре, коли на воді.
Не переймаючись вітрилом, я взяв весла й вийшов в озеро. На сонці його поверхня блищала так яскраво, що навіть різало очі. Єдиним звуком були сплески весел, коли ті занурювалися й злітали з води. Дженні сиділа обличчям до мене. Наші коліна терлися, коли я веслував, але ніхто з нас не подумав відсунутися. Дженні опустила руку за борт, я прямував до протилежного берега, за її пальцями тяглися легкі хвильки-сліди. Ми наближалися до віддаленого берега, озеро мілішало, місцями ставало непрохідним через густі зарості жовтого очерету. З них виглядав низький земляний обрив, над берегом нависали кудлаті гілки старих плакучих верб. Я пустив човна дрейфувати під однією з верб, легко прив’язав його до стовбура. Сонячне світло пробивалося крізь листя, роблячи зелень напівпрозорою.
— Так чудово! — вигукнула Дженні.
— Хочете роздивитися?
Вона вагалася.
— Не хотіла б здатися боягузкою, але чи тут безпечно, як ви гадаєте? Ну оці пастки і все таке?..
— Навряд чи хтось буде тут цим перейматися. Сюди люди не заходять, для чого пастки ставити?
Ми лишили вино охолоджуватися в озері та вирушили досліджувати територію. Великих скельних виходів тут не було, лише кам’янистий насип, порослий деревами й з’єднаний з берегом зарослою очеретом смугою землі. У центрі виявилися руїни мініатюрного будинку, вже без даху, зарослого чагарником.
— Ви думаєте, тут хтось жив? — запитала Дженні, нахиляючись, щоб пройти крізь низький кам’яний дверний отвір.
Старе листя шурхотіло під ногами. Навіть у спеку відчувалися затхлість, волога й вік.
— Може бути. Усе це колись належало менемській ратуші. Можливо, будиночок доглядача або ще когось.
— Я й не знала, що тут була ратуша.
— Зараз уже немає. Зруйнували одразу після Другої світової.
Вона провела рукою по вкритій мохом балці над старовинним каміном.
— Ви колись думали про те, хто жив у подібних місцях? Які були ці люди? Як саме вони жили?
— Гадаю, важко.
— Але чи самі вони вважали так, чи це для них було нормою? Тобто через кількасот років люди подивляться на те, що лишилося від наших будинків, і скажуть: «Бідолахи, як вони виживали?»
— Дуже схоже на те. Всі так кажуть.
— Я завжди хотіла бути археологом. До того як стати вчителькою тобто. Усі ці минулі життя, про які ми нічого не знаємо. І кожен думав, що його життя найважливіше, так само як і ми, — вона злегка здригнулась і знічено всміхнулася. — Дрижаки беруть. Але все одно дуже цікаво.
Я міркував, чи вона щось почула про мій зв’язок з минулими життями. Але її слова не були надуманими.
— То що ж вас зупинило? Від того, щоб стати археологом?
— Я не дуже наполегливо цього прагнула. Мабуть. Отже, я опинилась у класній кімнаті. Не зрозумійте неправильно. Мені це подобається. Але іноді, знаєте, думаєш: «А що, якби?..»
— Ви й зараз можете піти вчитися.
— Ні, — відповіла вона, все ще гладячи рукою камінь над каміном. — Тодішня я вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт», після закриття браузера.