Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

ножа. — Після того як тіло так довго пролежало в землі, будь-яке пошкодження важче роздивитися без ретельного аналізу. Але нічого такого, що одразу видно.

— Дякувати Богові за його маленькі милості, — пробурмотів Маккензі.

Я міг тільки співчувати. Важко сказати, що складніше: запустити ще одне розслідування вбивства чи зна­йти підтвердження того, що той самий вбивця діє вже кілька років.

Але це мене не стосувалося, за що я був вдячний.

Я випростався, витер бруд з рук.

— Якщо від мене більше нічого не потрібно, я, мабуть, поїду.

— Можете завтра прибути до лабораторії? Тобто сьогодні, пізніше, — додав Маккензі, виправляючи себе.

— Навіщо?

Він, здається, щиро здивувався моєму запитанню.

— Детальніше роздивитися оце. Ми маємо тут закінчити до середини ранку. Тіло зможемо отримати до обіду.

— Ви, схоже, вирішили як само собою, що я буду залучений.

— А що, ні?

Тепер здивувався я. Не так його питанню, як тому, що він знає мене краще, ніж я сам.

— Я теж так думав, — сказав я, приймаючи неуникненне. — Приїду на дванадцяту.

Я прокинувся в кухні, змерзлий і розгублений. Переді мною були відчинені двері в сад, відкриваючи перші ознаки світла на небі. Пам’ять про сон була ще свіжа: голоси і присутність Кари й Аліси, таких живих, наче я говорив з ними. Сон бентежив більше, ніж зазвичай. Відчувалося, що вві сні Кара намагалася про щось мене попередити, але я не хотів знати. Надто боявся того, що мав почути.

Мене трусило. Не пам’ятав, як зійшов сходами, який несвідомий мотив змусив відімкнути двері. Підійшов зачинити їх.

Здіймаючись, наче скеля з блідого моря туману, що вкривав поля, чорнів вдалині непрохідний ліс. Мене накрило погане передчуття, коли я дивився на нього. «Ми не бачимо дерев за лісом». Ця фраза прийшла мені на думку нізвідки. Якусь мить здавалося, що вона має глибше значення, але воно зникло, щойно спробував його вловити. Я продовжував спроби, коли щось торкнулося ззаду моєї шиї.

Я здригнувся, обернувся. Переді мною була порожня кухня. «Вітерець», — сказав я собі, хоча ранок був спокійний і тихий, не стривожений жодним подихом вітру. Зачинив двері, намагаючись позбутися неприємного відчуття, що не зникало. Відчуваючи, як кінчики пальців погладжують мою шкіру, я повернувся до ліжка й лежав, чекаючи на світанок.

До поїздки в лабораторію залишався цілий ранок. Куди подіти час? Нічого кращого я не придумав, ніж, як частенько в суботу, прийти на сніданок до Генрі. Він уже піднявся, здавалося, був у хорошій формі, весело розпитував мене, як пройшов вечір напередодні, бадьоро смажив яйця та перевертав на пательні бекон. Мені довелося подумати, щоб зрозуміти: він розпитує про барбекю у Дженні, а не про відкриття в лісі. Новина про цю знахідку ще не поширилась, і я навіть не уявляв, як на неї прореагують. Менем і так переживав важкі події. А мене досі непокоїв сон, тому не хотілося починати розмову з такого.

Тож я не згадував про новознайдений труп. Але гарний настрій Генрі виявився заразним, і з часом я почувався вже краще. Настрій ще піднявся, коли я пішов додому по машину. Був чудовий ранок, без задушливої спеки, яка настане пізніше. Жовті, пурпурові й червоні квіти обрамляли селищну галявину, разили око, сповнені життя, напоювали повітря важким солодким запахом пилку. Ілюзію сільської ідилії порушував тільки трейлер поліції, що стояв поблизу. Його присутність наче дорікала моєму раптовому оптимізму, але мені було байдуже — давно я не почувався так легко. Звісно, я не надто копирсався в причинах такого настрою. Вистачило обережності не пов’язувати різку зміну погляду на життя з появою Дженні. Просто варто цінувати момент, поки він триває.

Як з’ясувалося, він не збирався тривати надто довго.

Я саме минав церкву, коли почув, що мене гукають:

— Докторе Гантер, хвилинку, будь ласка.

Скарсдейл стояв на цвинтарі разом з Томом Мейсоном, молодшим із двох садівників, які доглядали газони й клумби Менема. Я став навпроти нього, дивлячись через невисокий мур навколо церкви.

— Доброго ранку, преподобний, Томе.

Том кивнув із сором’язливою усмішкою, не відриваючи погляду від куща троянд, над яким працював. Подібно до його діда, він найкраще почувався, коли йому давали спокій, залишаючи на самоті з його рослинами, які він доглядав із незграбною лагідністю. В Скарсдейлі, навпаки, нічого незграбного чи лагідного не було. Він не завдав собі клопоту відповісти на моє привітання.

— Хотів би дізнатися вашу думку з приводу ситуації, що склалася, — почав він без передмов. Його чорний костюм, здається, поглинав світло в оточенні старовинних викривлених могильних каменів.

Щось незрозуміло.

— Не певен, що ви маєте на увазі.

— Селище переживає важкі часи. Люди у всій країні спостерігають, як ми маємо виправдовуватися. Ви згодні?

Я сподівався, що це не буде повторення його проповіді.

— Чого саме ви хочете, преподобний?

— Продемонструвати, що Менем не терпітиме того, що сталося. Це можливість викувати сильну спільноту. Об’єднатися перед лицем випробування.

— Не думаю, що божевільного, який викрадає і вбиває жінок, варто називати «випробуванням».

— Мабуть, ви цього не можете. Але інші люди щиро стурбовані шкодою для репутації селища. І вони мають рацію.

— Я думав, вони більш стурбовані тим, щоб знайти Лін Меткалф і зловити вбивцю Саллі Палмер. Хіба це не важливіше за турботи про репутацію Менема?

— Не грайте зі мною в ігри, докторе Гантер, — перебив він. — Якби більше людей звертало увагу на те, що відбувається в цій громаді, до такого могло б не дійти.

Я мав би знати, що краще з ним не сперечатися.

— Все ще не розумію, до чого ви ведете.

Неподалік крутився садівник, але Скарсдейл ніколи не соромився виступати перед аудиторією. Він відхилився, подивився на мене згори донизу, його ніс нависав наді мною.

— До мене звернулося чимало парафіян. Нам було б розумно зімкнути ряди. А надто — у стосунках з пресою.

— Стосовно чого саме? — запитав я, хоча вже починав розуміти, до чого він хилить.

— Складається враження, що селищу потрібен той, хто говоритиме від його імені. Хто здатний найкращим чином представити Менем у широкому світі.

— Я так розумію, це ви.

— Якщо хтось інший готовий узяти на себе цю відповідальність, я буду щасливий відійти вбік.

— Що змушує вас думати, що в такій людині є потреба?

— Те, що Бог ще не покинув це селище.

Його переконаність мене дещо спантеличила.

— А чого ви хочете