Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 24

Повечерявши йду до хворого. Він поки спить. Заглядаю до рани, та вона кровить. Кров чорна мов нафта. Отрути в організмі багато. Я ж боюся, щоб вона не вразила життєво важливі органи.

Ніч минає у сні сидячи та протиранням хворого зі зміною компресів.

Оксен стогне, крутиться, відпихає мене. Та я роблю свою справу. Чоловік засинає під ранок, і я сплю біля нього на підлозі, скрутившись в позі ембріона. Але щойно займається світанок, встаю.

Знову топлю піч. Готую картоплю, яку довелося накопати на полі. А також потрібно замісити хліб. Але всього готую по трохи, аби вистачило для мене з сиротами. Окрім цього знову готую узвари, та мазі для Оксена.

Забігаю у комору, до якої вчора не дійшла і завмираю. Тут на грубій палиці висять ковбаси, хамон, та шинка замотана у тканину. Зачиняю за собою двері, адже тут дуже холодно. Озираюся довкола і розумію, що це ціле сховище. Тут діжки з мукою. Дерев’яні відерка з крупами, груба, ледь не чорна сіль. Майже коричневий цукор, діжки з м’ясом, салом, квашеною капустою. Навіть сир солений стоїть у невеликому відрі. І сир схожий до Моцарели у відерку на полиці зберігається. Різні приправи сушені та солені у глечиках. Очі розбігаються від розмаїття запасів.

Навіть, якщо Сава покине Квітку, то запасів їй ще на трохи вистачить. Звичайно, якщо цей скнара не забере всього.

Виходжу з комори, і завмираю. Мою увагу привертають ще одні двері, несміло зазираю туди. Це щось схоже на ванну кімнату. Посередині кімнати стоїть великий дерев’яний цебрик. На полиці віники березові лежать. Мило, полотняні рушники.

Добре, що хоч є де помитися, а то вже жахливо почуваюся.

Повернувшись у кімнату з піччю, продовжую готувати їжу. Мішу тісто у дерев’яних невеликих ночвах. Варю узвари. Та грію воду, аби помитися.

Знову напружуюся, бо чую голоси у дворі. Визираю на вулицю, це сироти порають господарку. Гукаю їх аби зайшли до хати, коли закінчать.

Доки сироти приходять до хати в мене вже хліб печеться, і цебрик з водою чекає мене аби помитися.

Накриваю сиротам на стіл та прошу наглянути за хворим, а сама схопивши чисті речі, біжу митися. Викупавшись, я одразу перу свій вчорашній одяг, і одягнувшись йду на вулицю. Розвішую мокрі речі на шнурі за хатою.

Я вражена розмірами заднього двору. Тут виявляється і вівці є, і всякої живності повно. То звісно, що Сава має з чим йти до Явдохи.

Повертаюся в хату. Дякую сиротам, і прошу їх трохи зачекати. Сама ж кидаюся до свого ліжка й з-під сінника дістаю монети. Там ще трохи залишилося, але сиротам гроші зараз потрібніші.

Сироти йдуть, а я біжу до Оксена. Розчаровано розумію, що йому не легше. Лиш тепер помічаю, що його чорне довге волосся злиплося від крові.

Його потрібно помити.

Я жахаюся таких думок.

Невже це повинна я робити?

Зітхаю, бо розумію більше нікому.

Набираю відро теплої води, і заодно виймаю хліб з печі.

Йду мити Оксена. Коли я мию його довге волосся він стогне. Ще до пояса я впоралася. Обережно обмиваю накачане тіло чоловіка, і дивуюся, як він мав необережність втрапити на поле бою.

Я завмираю, коли розумію, що його потрібно помити всього. Мій погляд наштовхується на пояс штанів, і виникає питання.

А як бути далі?

Знаю, що потрібно продовжувати, але як соромно. А якщо мене хтось застане на цьому занятті.

Ні, я цього робити не буду, от прийде у вечері Гриньо, я його попрошу, аби допоміг.

Вкотре обробляю рану, та щось мені підказує, що всіх цих процедур замало, аби Оксен одужав. Він забагато часу лежить з отрутою. Тут потрібно щось інше. Але що? Якщо навіть маг султана безсилий.

Здригаюся від того, що хтось зачиняє двері. Вся напружуюся та завмираю, коли у дверях комірчини з’являється султан.

— То ти, Квітко, виявляється справжня ґаздиня. Он як в хаті смачно пахне. — посміхається чоловік.

— Ти один? — пошепки питаю.

Султан хмуриться, й невдоволено бурчить.

— А де належне звернення?

Я на мить закриваю очі, і зітхаю.

— Не на часі, султане.

— Як він? — ще більше хмуриться чоловік. Його красиві риси стають надто грізними.

— Ніяк. — сухо відповідаю. Можливо мої ліки діють, але їх дія дуже повільна.

— То скористайся молитвами, заклинаннями. Ти це можеш. Пригадуй все, ти маєш у собі силу, про яку сама не відаєш. Але сила ця діє тільки в моїм часі...

Я нервово ковтаю, і кліпнувши питаю.

— Де справжня Квітка?

— У моєму замку, — пошепки кидає султан.

— Вона жива? — Налякано питаю я.

— Жива. — опирається в одвірок чоловік. — Мій маг наклав на неї закляття. Вона спатиме доки ти тут.

— Султане, чому твій маг не допоможе Оксену? — нервую я.

— Халіф тут безсилий. — ще більше хмуриться чоловік. — Він старий. Його сили втрачені, а його син, що перейняв дар від нього, ще занадто юний, аби врятувати Оксена.

— Але ж Оксен помре... — в паніці кидаю я.

— Якщо він помре, то ти навіки залишися тут. І тоді точно станеш мені дружиною.

На моїх очах з’являються сльози. Які я змахую, одна сльоза потрапляє на обличчя хворого. Та я не одразу звертаю на це увагу. Лише коли краєм ока помічаю незрозумілий блиск внизу, дивлюся туди.

Сльоза потрапила на дрібний поріз на обличчі Оксена, який одразу магічним способом затягнувся. Шкіра в тому місці миттю вирівнялася.

Я розгублено зиркаю на султана, а він на мене.

— Сама бачиш в тобі цілюща сила. Не тягни, пригадуй молитви. Не дай йому померти.

Я знову нервово ковтаю, і питаю.

— А чому Квітка не могла цього зробити?

— Вона надто слабка. Орина і та мала більшу силу, але все одно не таку як ти. Саме тобі дістався дар Ядвіги, бабусі Квітки. Він підсилений даром Виговського, і ти маєш потужну енергію в собі. Якою здатна руйнувати будь-які оборони. Ця потужна енергія захована глибоко у тобі, діставай її, і рятуй мого нащадка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍