Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Сидячи біля хворого я задрімала. Розбудило мене голосне грюкання  дверима, та чиєсь невдоволене, нечітке бурмотіння. А потім ще щось гучно впало. Я миттю зриваюся на рівні ноги, і несміло йду до кімнати з піччю. На столі вже горить свічка, а за стіл вмощується товстий дядько, з довгими вусами у вишитій сорочці. Він суворо зиркає на мене.

—      Квітко, чого стоїш? Їсти давай.

Я здригаюся від цього реву, і поспіхом подаю вечерю батькові. 

Бідолашна та Квітка, як вона живе з таким монстром? А як же та Орина з ним жила?

Зітхаю та знову здригаюся від крику чоловіка.

—      А ложка де?

Я ледь не тремчу, подаю ложку. А Сава тим часом знову гарчить.

—      В кого ти така вродилася? Не путня, не тямуща. Зате парубки за тобою б’ються. А ще он по місту чутки повзуть, що бачили тебе нинькай зі султаном... То може ти до того бусурмана в гарем хочеш? Га?!! — чоловік гримає по столі кулаком так, що аж посуд підскакує.

—      Султан просив вилікувати його воїна, — тихо відповідаю опустивши очі.

Я не можу поводитися по-іншому. Бо ж не хочу нашкодити Квітці. Їй потім доведеться повернутися та жити з цим чоловіком. Не хочу аби дівчина страждала.

—      Тіко не кажи, жи ти знов трупа до хати притягла.

—      Він живий, тату, — тихо та винувато кидаю я.

—      Я тобі не батько! — сичить чоловік, поспіхом кладе їжу до рота, і пережувавши знову фиркає. — Іван Виговський твій батько. Твоя відьма-мати, нагуляла тебе з ним за молоду, а потім мене приворожила, аби я женився на ній. Думала я не дізнаюся. Але люди все знають. Все. — зловтішається чоловік. — Ото й Бог скарав її, сховав у водах Смотрича. Рибам на корм пішла, відьма проклята.

Я шокована почутим. Не маю, що сказати. З комірчини знову доноситься стогін хворого. Сава великими очима дивиться на мене. Кидає ложку, і вставши з-за столу, роздратовано гарчить.

—      Я в одній хаті з трупами жити не буду. Забирай його куди хоч...

—      То розпорядження султана. Йдіть до нього, і так йому скажіть, — опустивши очі кидаю я, а тоді поспішно додаю. — Візир взагалі сказав, якщо хворий не виживе, то султан закує мене в кайдани, і кине до темниці.

—      То хай би так і було. — гримить Сава. — Ти мені не дочка. Мені тебе не шкода. І взагалі я йду з дому, а ти не дай Боже, що утнеш. — погрожує чоловік та наказує. — Худобу гляди, і від нині я сиротам платити не буду. Живи як знаєш. Я у відьминій хаті жити більше не буду.

—      Батьку, ви куди? — збентежено питаю.

—      Світ за очі, — фиркає Сава, та по-господарськи скидає все з горшків в один горщок. Забравши його йде.

—      Ви до Явдохи? — напружено кидаю навздогін.

Батько оглянувшись суворо дивиться на мене, а через хвилину видає.

—      До Явдохи. А ти якщо хочеш аби в тебе був батько, то маєш стати жінкою Гуславу. Тогди, і визнаю тебе дочкою, а ні, то я й знати тебе більше не хочу. Живи собі як знаєш. — гуде стоячи у дверях невдоволений Сава. — А якщо за тиждень не пришлеш мені Ґриня зі звісткою, що ти згодна, то я все господарство заберу до Явдохи. З тебе відьминої хати буде.

—      Батьку! — обурююся я і тупаю ногою.

—      Квітко, ти можеш стати мені дочкою, тож добре думай, — хмуриться чоловік.

—      Але Густав — поляк? — обурююся я.

—      А ти дочка відьми... — фиркає на останок Сава та йде з хати.

Я зітхаю. Збентежено дивлюся на пусті горшки.

Я взагалі-то їсти хочу.

Миючи посуд міркую, як же не пощастило моїй далекій родичці Квітці. Але тепер я знаю, що я маю зв’язок з Виговським. Отже, я не спроста потрапила у цей паралельний світ.

Наливаю собі чай та знаходжу окрайчик засохлого хліба. Ото і вся моя вечеря.