Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

— «Ви виграли змагання з упорядкування квітів. Заберіть свій приз: вишиваний фартух — ідеальне вбрання для того, щоб готувати вечерю для вашого працьовитого чоловіка. Не забудьте освіжити свій макіяж і зробити гарну зачіску до того, як він повернеться додому». — Вона впустила картку і швиденько почала ховати фішки назад. — Добре, а чим тоді ти хочеш зайнятися?

— А як ти гадаєш? Звісно, ми підемо на ярмарок. Мій брат Гомер зібрався туди зі своєю компанією, і я впевнений, що він дозволить піти і нам, якщо ми пообіцяємо, що будемо робити вигляд, наче не знаємо його.

— Не можу. Мені заборонено виходити з готелю без Юпітера.

— Це що, правило? — запитав Готорн. — Він справді так сказав? Бо якщо не казав, що це правило, то, мабуть, це скоріше… пропозиція.

Морріґан зітхнула.

— Існують три правила. Я повинна була вивчити їх напам’ять. Перше: якщо двері замкнені і в мене немає ключа, мені не дозволено заходити. Друге: мені не можна покидати «Девкаліон» без Юпітера. Третє… я забула третє. Щось про південне крило. У будь-якому разі, це не має значення. Я не можу піти.

Готорн мав замислений вигляд.

— Тобто перше правило означає, що тобі дозволено заходити в будь-які відімкнені двері?

— Ну, мабуть.

Він підняв брови.

— Круто.

Наступну годину вони бігали вгору-вниз коридорами і смикали за ручки всі двері, випробувавши шість поверхів, доки їм не набридло. Здавалося, в усіх незамкнених кімнатах у «Девкаліоні» вони бували вже мільйон разів, але врешті-решт на сьомому поверсі західного крила, коли їм уже здавалося, що «Веселих домогосподарок» не уникнути, з’явилася надія.

— Це щось знайоме. — Морріґан посмикала ще одні двері, замкнені. Вони були не такі, як усі інші на цьому поверсі. Замість того щоб бути масивною і мідною, ручка цих дверей була зроблена зі срібла й прикрашена витонченими візерунками. На ній була крихітна опалова пташка з розправленими крилами. — Це схоже на… Ох. Ох! Зачекай тут.

Вона пробігла весь шлях до четвертого поверху і назад і повернулась, ледве дихаючи, але переможно махаючи своєю парасолькою.

Готорн нахилив голову.

— Очікується погана погода?

Срібний кінчик підійшов до замка. Морріґан покрутила парасолю і натиснула на ручку. Задоволено клацнувши, двері відчинились, і дівчинка усміхнулася.

— Я знала це.

— Як…

— Юпітер подарував мені її на день народження, — пояснила вона з дедалі більшим захопленням. — Мабуть, він знав, що так станеться! Мабуть, хотів, щоб я зрозуміла!

— Ага. — Готорн мав спантеличений вигляд. — Він здатний на щось таке божевільне.

Кімната була величезна, лунка й абсолютно порожня. Лише скляний ліхтар у центрі на підлозі. У ньому світилась єдина свічка, але достатньо яскрава, щоб кидати тепле золоте світло на всю кімнату.

— Дивно, — пробурмотів Готорн.

Це було ще слабко сказано. Морріґан була впевнена, що в порожній кімнаті на сьомому поверсі не повинно бути ввімкненого ліхтаря без нагляду. По-перше, це могло стати причиною пожежі. По-друге, це було моторошно.

Чим ближче вони підходили до ліхтаря, тим більшими й жахливішими ставали їхні тіні. Готорн розважав себе, зігнувши спину і вдаючи, що він зомбі. Для повного ефекту він гучно ревів. Човгаючи, він наблизився до джерела світла, і його тінь-зомбі на стіні позаду стала просто велетенською.

Потім сталось дещо дивне. Готорн зупинився. А тінь продовжувала рухатися. Вона пішла своєю зомбі-ходою вже без нього, незграбно перетнула дальню стіну і розчинилася в темряві.

— Страшно, — видихнула Морріґан.

— Дуже страшно, — погодився Готорн.

— Я хочу спробувати.

Вона зігнула долоню у формі змії. Тінь від неї віддалилася, покружляла стінами і ковзнула вниз, сердито розганяючи бідолашних тіней-кроликів, яких Готорн намагався їй протиставити.

Не дуже вдала спроба Морріґан зобразити кота перетворилася на лева, що з ревінням наздоганяв і з’їдав усіх цих кроликів. Готорн зробив пташку, але вона стала кажаном, яка напала на його ж тінь, ніби намагаючись видряпати йому очі.

Їхні витвори ставали все складнішими й детальнішими, бо вони старалися налякати одне одного. Це було зовсім не складно — здавалося, тіні самі намагалися бути такими страшними, наскільки можливо. Риба перетворювалась на акулу, на зграю акул, на вихор гігантських акул, у центрі якого стояли тіні Морріґан і Готорна. Це вселяло жах, лоскотало нерви, було просто неймовірно круто.

— Я… я зроблю… — сказав Готорн, старанно висолопивши язика і вигинаючи пальці в складні, незрозумілі форми, — …дракона.

І раптом його незграбна тінь перетворилася на величезне чудовисько. Воно виросло на стіні, шумно змахнуло крилами і полетіло. Дракон ширяв над їхніми головами, кидався на них і вивергав чорне полум’я з жахливих щелеп. Готорн зробив тінь коня, і дракон спалив того дотла й жадібно проковтнув рештки.

Морріґан із Готорном заверещали, коли побачили, як тінь злетіла вниз і схопила тінь хлопчика за шкірку, а тоді скинула його. Їхні крики переросли у сміх.

— Думаю, щойно я виграв, — сказав Готорн із самовдоволеною усмішкою.

— По-перше, це не змагання, — сказала Морріґан. — А по-друге — це я виграю.

Вони сиділи на підлозі з ліхтарем між ними, і Морріґан заворушила пальцями.

Якщо Готорн думав, що він міг бути страшнішим, ніж найстрашніша жителька Джекалфакса, його чекала поразка.

— Я розповім тобі історію.

Вона згорнула руки у щось, що виглядало як людина.

— Одного разу маленький хлопчик самотньо йшов лісом.

Вона зробила високі дерева, що хиталися від вітру, і хлопчик-тінь слухняно закрокував поміж них.

— Його мати завжди казала йому, що не варто ходити лісом на самоті. У ньому жила відьма, і її улюбленою їжею були тости з м’ясом маленьких хлопчиків. Але хлопчик не послухався, тому що він любив збирати лісові ягоди.

Морріґан, напруживши пальці, скрутила постать, що, на її думку, була досить схожою на відьму. Її тінь зробила все інше, перетворившись на стару жінку моторошного вигляду з довгим носом і гостроверхим капелюхом. Тінь-відьма побігла за тінню-хлопчиком крізь дерева.

— Він думав, що знає ліс, але загубився і не міг знайти дороги назад. Він годинами ходив туди-сюди. Настала ніч, і ліс заполонила темрява.

Морріґан зробила сову, яка раптом злетіла вгору, струснувши гілля дерев. Хлопчик-тінь озирнувся через плече і затремтів, як і Готорн.

— Раптом ззаду він почув хрипкий голос. «Хто вештається моїм лісом? — кричала відьма. — Хто збирає мої ягоди?» Хлопчик спробував утекти, але відьма спіймала його за шарф і потягла до себе додому, до своєї дошки для різання, регочучи всю дорогу. — Морріґан дуже пишалася своїм відьмацьким реготом. — Як тільки вона підняла свій ніж у повітря, ніч пронизало виття.

Морріґан зробила тінь цуцика, яка вмить перетворилася на вовка, а тоді на зграю вовків. Вони з лютим гарчанням оточили відьму з хлопчиком. Вона не збиралася робити так багато, але тіні самі вирішували за себе, і в них це занадто добре вдавалося. Морріґан треба було повернути