Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

запропонувала Марта. — Завтра в мене вільний вечір, і Чарлі забере мене… маю на увазі, містер Мак-Алістер… ну, він іде на ярмарок і попросив… я подумала, що могла б піти з ним. — Марта зашарілась.

Усі в «Девкаліоні» давно знали, що вони з Чарлі Мак-Алістером, готельним шофером, подобаються одне одному. Вони були єдині, хто все ще вважав це таємницею.

— Усе гаразд, Марто. Вам із Чарлі буде чим зайнятися, — дурнувато всміхнувся Юпітер. — Ми скоро туди підемо, Моґ. Я обіцяю.

Морріґан намагалася приховати своє розчарування. Ярмарок Невермура був відомим фестивалем, що проходив кожного вечора п’ятниці протягом усього літа. Люди сходилися з усіх Семи районів, просто щоб побачити це дійство, і багато хто зупинявся в «Девкаліоні». Кожної п’ятниці в сутінкову пору гості прибували в каретах і поїздах і кожного суботнього ранку, під час сніданку, ділилися враженнями від захопливих історій, фотографій і покупок. Але половина літа вже минула, а Морріґан ще жодного разу ярмарку не відвідала.

— Наступного тижня? — з надією спитала вона.

— Наступного тижня. Обов’язково. — Він схопив свій зелений плащ і, відчинивши вхідні двері, зупинився, щоб озирнутися. — Ні, не наступного. У мене запланована поїздка до Флокса Другого. Жахливе королівство. Такі самі рої комах-кровопивців, що й у Флоксі Першому, але без його принад. — Він почухав руду бороду й безпомічно захихотів. — Ми щось придумаємо. О, наступного тижня Джек повернеться додому з музичного табору. Він буде тут до кінця літа. І ми всі зможемо піти — втрьох. Учотирьох — Готорн піде також.

Морріґан майже забула, що племінник Юпітера жив у «Девкаліоні», коли не був у пансіоні. Марта казала, що іноді він повертався додому на вихідні, але до цього часу його було не видно.

Юпітер повернувся, щоб забрати свою парасолю, зупинився і кинув на Морріґан дивний погляд:

— У тебе були погані сни останнім часом?

— Що? Ні, — поспішно сказала дівчинка, глянувши на Марту.

Покоївка раптом дуже захопилася підрахунком своїх лебедів і вдавала, що нічого не чує.

Юпітер помахав рукою над головою дівчинки, ніби зганяючи невидимих мух.

— Так, були. Вони літають навколо тебе. Що снилося?

— Нічого, — збрехала Морріґан.

— Випробувальний Показ, правда? Я казав тобі не хвилюватися через це.

— Я не хвилююсь.

— Ну гаразд, — повільно похитав головою Юпітер. — Мені справді дуже шкода щодо ярмарку, Моґґерс.

— Морріґан, — виправила вона, поправляючи комірець, який перекрутився. — Нічого страшного. Ми з Готорном знайдемо якесь інше заняття.

Юпітер кивнув, грайливо штурхнув руку Морріґан і пішов.

Наступного ранку в їдальні за столиком Морріґан сидів якийсь хлопець. У її кріслі. І їв її тости.

Він був вищий і старший за неї — напевно, йому було дванадцять чи тринадцять, і, незважаючи на те що його обличчя майже повністю сховалося за обкладинкою «Варти», над першою шпальтою виднілася верхівка густої чорної шевелюри. Гортаючи сторінки газети й попиваючи сік із червоного апельсина, він відхилився на спинку крісла, ніби це його місце.

Морріґан тихенько кахикнула. Хлопець не підводив очей від своєї газети. Вона трохи почекала і гучно кашлянула.

— Іди звідси, якщо хворієш, — наказав він і перегорнув наступну сторінку. Тонка коричнева рука потяглася по тост і знову зникла за газетою.

— Я не хворію, — відповіла вона, спантеличена його грубістю. — Гостям не дозволено тут бути. Ти загубився?

Він не звернув уваги на її запитання.

— Якщо ти не заразна, можеш тут залишитись. Але не розмовляй, поки я читаю.

— Я знаю, що можу тут залишитись. — Вона випросталася, щоб здаватися вищою. — Я тут живу. Ти сидиш у моєму кріслі.

Почувши це, хлопець нарешті повільно опустив свою газету, показавши довге обличчя і страшенно незадоволений погляд. Одна брова трохи вигнулася дугою, а кутики вуст сердито опустилися. Він дивився на Морріґан згори вниз.

Морріґан уже звикла до такої реакції незнайомих людей, тому його зневага здивувала її менше, ніж чорна шкіряна пов’язка на оці. Вона відразу впізнала шкільне фото в кабінеті Юпітера: Джон Арджуна Коррапаті.

Так, це Джек.

Він згорнув газету і поклав її на коліна.

— Твоє крісло? Ти прожила тут якихось п’ять хвилин і вже присвоїла собі меблі? Я прожив тут п’ять років. Саме тут я завжди снідаю.

— Ти племінник Юпітера.

— Ти його кандидатка.

— Він розповідав про мене?

— Звичайно. — Хлопець рвучко розгорнув газету і знову сховав у неї обличчя.

— Я думала, до наступних вихідних ти не повернешся.

— Тебе дезінформували.

— Юпітер поїхав до Флокса Другого.

— Я в курсі.

— Як вийшло, що ти так рано приїхав?

Він тяжко зітхнув і відкинув газету.

— Дядько Юп не розповів мені, який у тебе талант. Я можу лише здогадуватися, що твій дар — це набридати людям, які намагаються читати.

Морріґан сіла навпроти нього.

— Ти ходиш до тієї школи Ґрейшмарклів для розумак, так?

— Школа Ґрейсмарк для обдарованих хлопців, — виправив він.

Морріґан глузливо посміхнулася. Вона знала справжню назву.

— Яка вона?

— Просто клас.

— Як вийшло, що ти не в Товаристві Дивообраних, як Юпітер? Ти пробував туди потрапити?

— Ні. — Юпітер знову взяв газету, запхав шматок тоста в рот, рвучко схопив свою наполовину повну чашку зі стола, з тупотом вийшов із кімнати й піднявся сходами.

Морріґан замислилася, яка в нього спальня, і де жили його батьки, і що сталося з його оком, і як так вийшло, що він не подав своєї кандидатури в Товариство Дивообраних, і як їй витримати це літо в його не дуже приємній компанії.

Відвоювавши улюблене крісло і тости, вона подумки пообіцяла собі прокинутися завтра раніше, щоб прийти сюди до того, як з’явиться Джек.

— Напевно, хтось забив його розжареною кочергою, — сказав Готорн того вечора, коли вони з Морріґан витягли ящик із настільними іграми в Димовій залі (того дня був трояндовий дим, рожевий і туманний — «щоб зробити характер солодшим»). — Або зарізав ножиком для відкривання листів. Або засунув йому під повіки плотоядних комах, і вони все вижерли. Щось типу того.

— Ох, — здригнулася Морріґан. — Хто на таке здатний?

— Хтось, хто мав причини його недолюблювати, — сказав Готорн. — Так що це міг бути будь-хто, з ним знайомий.

Готорн вишкірився, з тривогою вивчаючи вміст ящика, і запитав:

— Ми не будемо цього робити насправді, еге ж?

— Будемо, — сказала Морріґан, витягуючи різнокольорову коробку. Вона мала на меті гарно провести вечір, щоб, коли Юпітер запитає, вона могла чесно відповісти, що скасування обіцяної поїздки на ярмарок анітрохи не зіпсувало їй настрій. Анітрохи.

— «Веселі домогосподарки»? Ох, ну перестань… я з десяти років не грав у це.

Морріґан не звертала уваги на Готорна і почала розставляти фішки.

— Я буду місіс Фадлдамп, доброю бабусею. А ти можеш бути міс Фірсфейс, вічно невдоволеною кар’єристкою. Не надто сучасна гра, правда? Я ходитиму перша.

Вона кинула кубик, пересунула