Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

Парижа, Тольде. Я там вичитала багато дечого про негріллі. Пігмеї живуть там. Присипляють і убивають, і не тільки слонів. А тепер запам’ятай французький вислів: «Шерше ля фам». Отже, тебе шукати ніхто не буде. Шукатимуть жінку, любий. Вважай, тобі пощастило.

— Коли ти їдеш?

— Як тільки ти зробиш дві речі: допоможеш вибити якнайшвидше мені і моїм супутникам візи...

— Хто вони?

— Оператор, редактор і знавець мови кіконго та французької. У Конго державна мова, як і у Франції, французька, — Роксана розсміялася, задоволена своїм жартом. — І друге, зателефонуєш нашому амбасадору. Скажеш — Роксана хоче зробити фільм про пігмеїв Конго. Точніше, провести аудієнцію з одним із вождів ліліпутського племені. Хай поцікавиться темою і підготує ноту, візу, як воно там у дипломатичних колах називається. Словом, право на виїзд до джунглів. Скажи, що з мене пляшка кращої української горілки з музикою.

— А що це за музика? — поцікавився Миронович.

— «Перша гільдія» випускає. Наливаєш у чарочку, а горілка ллється під супровід: «я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках віднесу».

— Більше прохань нема?

— Є, любий.

— Кажи.

— Ти бачиш, яка я гарна?

— З поганою не одружувався б.

— А якщо я роздягнусь? Ну, чого ти мовчиш?

— Ще краща.

— Правильно, — Роксана була в гуморі. — А якщо я роздягнусь у спекотній Африці, перед пігмеями?

— Вони тебе живою з’їдять...

— Уу, — вона підскочила до Вітольда і смачно його поцілувала. — Розумнику ти мій. То що треба зробити?

— Далі не знаю.

— Лови підказку...

— Ну?

— Ти юрист.

— Знаю.

— Що юристи роблять, коли раптом?..

— Не мороч голови... Кажи просто...

— Залишусь голою.

— Я нічого не розумію.

— Пояснюю простою мовою. Коли я залишала свого чоловіка заради тебе, ти гадаєш, я прийшла до тебе гола на службовий стіл? Під час розлучення ми з чоловіком поділили майно. Тепер на моєму рахунку заощаджень — три мільйони. Я хочу, любий, заповісти їх... тобі.

— Ти збожеволіла!.. Невже ти й справді гадаєш, що тебе у джунглях пігмеї з’їдять?

— У житті все може трапитися. Я можу розбитися під час падіння літака. Втопитися в Конго. Мене може вкусити муха цеце, я можу заснути після її укусу і кіконго мене сонну знайдуть у джунглях, засушать і виставлять посмертно напоказ, як свою богиню.

— Не дурій, — махнув рукою Миронович.

— Тольде, я вимагаю. Я тебе дуже люблю... Я не хочу, щоб ці збереження дісталися будь-кому.

— Але я маю й своїх грошей більше, ніж досить.

— Я не хочу, щоб про тебе твої друзі — «нові українці» — казали: «Він найбідніший серед найбагатших». Я хочу, щоб ти був багатим. А якщо операція «Конго» відбудеться, я — залишуся живою, ти станеш ще багатшим. Папа пообіцяв нам кілька «збанкрутілих» у лапках заводів, які дають колосальні прибутки, продати за копійки...

Вітольд погодився.

— Тільки я не бігатиму, Тольде, по нотаріальних конторах.

— Я зрозумів... Викличу додому.

— І сьогодні. Можеш увечері. Скажеш, заплатимо позаурочні.

— Я все розумію, але такого... Я навіть не знаю, як це назвати... Жестом... Наміром...

— Коханням, любий, — Роксана обійняла його. — Кажу по складах — коханням... Як там наш маленький?

— Не дурій.

— Коханням, любий. Великим коханням це називається. Для тебе мені нічого не шкода... Як казав у відомому анекдоті російський офіцер повії, коли та його запитала: «А гроші?» — «В мундирі». — «Так тут, — залізла вона в його кишеню, — тринадцять копійок!» — «Бери всі! Російський офіцер здачі не бере!» — Роксана розсміялася і поцілувала Вітольда. — А я ж тебе не за гроші — даром...

XVIII

Під вечір до вілли Мироновичів на службовому «Мерседесі» держсекретаря під’їхав Антоша. Він привіз, як пообіцяв Роксані Вітольд, нотаріуса додому. Худий, з гачкоподібним носом нотаріус у супроводі чорнявенької маленької на зріст співробітниці повільно піднімався сходами до передпокоїв Мироновичів. Супроводжував їх водій Антоша. Чорнявка глянула на Роксану і в її очах засвітилося кілька запитань. Одне з них, так гадала Роксана, «така молода, а вже пише заповіт цьому тонкогубому, що стоїть поруч і відверто нещиро посміхається». Дивина, та й годі. Подібного факту за кілька років праці в нотаріальній конторі їй не траплялось. Миронович зрозумів її погляд. Гачконосий, заповнюючи офіційні бланки, теж час від часу поглядав на Роксану і думав про своє. І не зовсім естетично, як про себе міркував Миронович. Такими ж сірими і жадібними очима він і сам дивився на Роксану під час зйомок телепередачі «Аудієнція».

Коли гачконосий заповнив анкети, він попрохав Мироновича вийти до сусідньої кімнати.

— Не зрозумів, — здивувався, якщо не обурився, Миронович. У його ж домі його просять вийти до іншої кімнати чужі люди.

— Пане колего, — звернувся до нього нотаріус. — Ми цією аудієнцією маємо засвідчити, що пані Роксана Корн-Миронович заповідає вам своє майно і заощадження не під вашим тиском і не у вашій присутності, і чинить це вона цілком добровільно. Ми її маємо розпитати і переконатися, що це й справді так. Цей порядок не мною написаний, пане колего. Ви це знаєте краще за нас. Тому дуже прошу вас, пане колего, залишити цю кімнату і перейти до іншої.

Миронович стиснув до болю зуби і подумав собі: «Позбавив би я тебе ліцензії і праці, але формально ти правий... Пане колего, — передражнив він нотаріуса. — А щоб ти знав, то мені її заповіт, як коту самопал під хвіст. А втім, кому зайві гроші заважали, — заспокоїв врешті-решт себе Миронович. — Так вона хоче, то хай так і буде. Цирк якийсь. Інакше це не назвеш».

Роксана щедро розрахувалася з нотаріусом. Той опирався. Видно, знав, з ким має справу і в якому домі тимчасово розпоряджався відповідно до закону і від «чайових» відмовився навідріз. Тоді Роксана пішла іншим шляхом — всунула цю суму чорнявці. Та тихо прошепотіла у відповідь Роксані на вушко:

— Дякую. Ви дуже вродлива. Просто