Олег Федорович Чорногуз - Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз

захоплено вигукнула вона і полізла йому на коліна цілуватися. — Я в цьому тебе повністю підтримаю, я щось і сама придумаю...

І ось тепер, після повернення з Парижа, вона, зійшовши з трапа, кинувшись до нього в обійми, на вухо йому промуркотіла:

— Я придумала, Тольде. Я геніальна... Я придумала... Ти розцілуєш мене...

— Ну вже кажи — не муч...

— Спочатку кохання, Тольде, а тоді вже робота... Я так за тобою засумувала, — вона вийшла з душової, розчісуючи коси, що спадали на її засмаглі ще з ранньої весни гарні похилі плечі, без одягу, в самих лише панчохах. Так любив Миронович, і вона це знала. Тоді раптово, мов дівчисько, розігналася і стрибнула до нього просто в ліжко. Стиснула його і мовила своє звичне:

— Які ми ще маленькі, але ми підростаємо з кожною секундою, ми вже дорослішаємо, бо ми вже розуміємо, що таке дорослий секс...

Вже втомлений, напівсонний, з важкими повіками, Миронович тихо мовив, боячись її чергового припливу енергії і бажання:

— Не муч мене більше...

— Замучу...

— Я не про це... Я про твою геніальну ідею... Чому ти їдеш в Африку? Тільки серйозно...

— Все геніальне дуже просте... Конкретно — я їду до Конго... Завтра, післязавтра... Коли ти дозволиш. До пігмеїв...

Він підвівся на ліктях і перепитав:

— До кого, до кого?

— До пігмеїв... Брати інтерв’ю у вождя племені! Знайшла спонсора.

— Готуєш «Аудієнцію»?

— І аудієнцію — також, — відповіла вона. — А коли вже говорити дуже серйозно — саме там я розроблятиму наш план на виборні перегони.

— Нічого не розумію. Де Конго, де Україна? Де пігмеї-карлики й наші політики-пігмеї? Який зв’язок? Поясни мені.

— Безпосередній. Ти пам’ятаєш свою розповідь про гирі, які підв’язують до «паспорта», як ти сказав, диким кабанам, лосям?

— Пам’ятаю. Сам бачив.

— А чи ти бачив, як ці маленькі пігмеї-карлики у джунглях з чотирьох ніг звалюють величезного африканського слона і тоді ще сонного добивають його, пускаючи м’ясо на свої пігмейські, а не кавказькі, шашлики.

— Ти збираєшся підв’язати гирі до «паспортів» кандидатів?

— Тольде, не сміши мене. Ти ж розумний чоловік. Ти спостерігаєш за виборами. Попереду йдуть тільки двоє. Один з них непрохідний... Це ви з Папою заздалегідь визначили. Підкинули на нього увесь наявний у вас компромат... Чорний піар свою справу, як метастази, вже робить. До фінішу ваш дублер не доживе, якщо ви йому не допоможете. А допомагати ви йому, якщо я правильно зрозуміла, не збираєтесь. Чи не так?

— Так. Отже, у нас залишається єдиний реальний кандидат від народу. Народ його любить. Люблять його й жінки. Ті самі, що голосують очима, а не розумом. їх більше. Я вичитала. Соцдослідження. У Штатах, наприклад, дванадцять відсотків жінок голосують за свого президента тільки тому, що він красень або кандидат у красені. Решта їх не цікавить. Програм кандидатських вони не читають. їм вони до біса. У них один аргумент: «А чого ж, непоганий мужчина». Деякі додають: «Я б з таким переспала». Таку зовнішність мав Рузвельт і двічі вигравав, таким був Кеннеді, двічі перемагали Рейган, Буш-старший, Клінтон...

— Рузвельт належав не тільки до красенів, він належав і до...

— Не будемо уточнювати до кого і до чого він належав... Ми знаємо, що дванадцять відсотків жінок голосують очима, а не зваженістю. Нам треба під ці жіночі очі підсунути потвору і забрати вже в цієї потвори оті відсотки... Вибори не відбуваються. Ніхто не набрав більше, ніж 50 відсотків і тоді на арену виходите ви... Ти і Папа. Папу народ не захоче. Для Папи народ давно вибрав нари. Він хоче націоналізації Папиного майна — справедливого розподілу між багатими і бідними. Залишаєшся ти. Соціаліст за формою, чиновник — за посадою, один з найбідніших серед багатих. Але цього ніхто як слід не знає. Преса — в наших руках...

Вітольд мовчав. Вітольд розмірковував. Чомусь пригадався Володимирський собор. Патріарх всія Руси-України його святість Філарет. Він тоді відмовив у вінчанні Мироновича і Роксани. Нагадав Мироновичу, що є ще один свідок — небо. Бог бачить усе і Бог нічого не прощає.

— Ніщо так просто не приходить і ніщо так просто не відходить, — вони зупинилися біля ікони Варвари-великомучениці. Миронович уже не пригадує, в зв’язку з чим святійший це сказав. Але чомусь тихо мовив:

— Народ любить своїх великомучеників. Вони в безсмертя приходять із землі. Від нас — на небо...

— Народ любить своїх великомучеників, — процитував Миронович, подаючи вислів святійшого як свій роздум.

— Знаю, — спокійно відповіла Роксана, ніби саме цієї відповіді й чекала. — Для цього є запасний варіант.

Миронович насторожився. У думці пробіг, мов електрострум від мозку до язика, переляк: «Тільки не смерть!»

— Тільки не це, — вимовив він.

— Третього не дано. Ми живемо, вважай, при королівському дворі, ми його з тобою обстоюємо. Це наша фортеця. Наше майбутнє, і кожен воює за нього всіма можливими і неможливими методами. При королівських, як і президентських, палацах життя завжди ходило рука об руку із смертю. Згадай будь-яку династію будь-якої країни. Ми не оригінальні. Світ зрозуміє нас — боротьба за владу. І цим усе сказано. Так у всьому світі було і буде.

— Ти пропонуєш убити його?

— Навіщо? — перепитала Роксана. — Він помре своєю смертю. Ні на серці, ні на легенях — жодних слідів. Тільки на душі. А душа слідів для суд-медекспертів не залишає. Страшенна перевтома під час виборчих перегонів. Ми вже зараз запустимо цю думку в ефір. Кандидати доходять до свого фінішу вкрай виснажені. Електорат дивується, як тільки в їхніх кандидатів витримують нерви, яке треба мати серце, щоб цю, не кожній людині під силу, важку політичну ношу винести на своїх плечах. Електорат треба готувати до цього — завтра хтось з твоїх численних сексотів на базарах має рознести «громадську думку»: «Преса передбачала це. Серце витримає не в кожного. Не кожному під силу такі перегони!». Все геніально просто. Чого тут замислюватися?

— Як тобі тільки це спало на думку?

— Цю думку подав Папа. Ти її озвучив. Я проведу її в життя. Я щойно з