Семюель Беккет - Уот

і міг би вихопити ключа і за лічені секунди зробити відбиток, встромивши його у віск, гіпс, шпаклівку чи масло. Тоді, зробивши відбиток, він міг би вкинути його у ту саму кишеню, звідки він його видобув, перед тим добре витерши ключ об вологу ганчірку. Але залізти в кишеню, пришиту спереду до чоловічої панчохи, хай би навіть той чоловік і дивився у інший бік, так, щоб не викликати його підозри, зробити таке, Уот знав, він немає ніякої змоги.

От якби Ерскін був жінкою… Але Ерскін не був жінкою.

А якби хто запитав, звідки стало відомо, що Ерскін тримає ключа в кишені, пришитій спереду до панчохи, то на це можна відповісти, що Ерскін колись мочився на кущ, а Уот, що в той самий час мочився на той самий кущ, тільки з іншого боку, угледів через гілки, бо то був безлистий кущ, ключ, який вилискував поміж ґудзиків ширіньки.

І так завжди, варто було мені остаточно пересвідчитися у тому, що я не знаю, що саме мені відомо, і Уот не знав, що саме було йому відомо, як можна було побачити, що я таки знав, бо мені сказав Уот, і Уот знав, бо й йому хтось сказав, а як ні, то він сам здогадався. Бо я особисто все дізнавався тільки через Уота. А все, що Уот знав, йому або хтось сказав, або він сам так чи інакше про все здогадався.

Уот міг виламати двері сокирою, ломом, динамітом, але це могло викликати підозру в Ерскіна, чого Уот зовсім не хотів. Отже, враховуючи всі ці обставини і Уотове небажання вдаватися як до подібних, так і до інших заходів, можна припустити, що Уот у тодішньому його стані і з тодішніми його поглядами продертися до Ерскінової кімнати в її тодішньому стані не зміг би ніяк, ніколи й ніяким способом, одне слово, для цього Уот мусив бути не Уотом, а Ерскінова кімната — не Ерскіновою кімнатою.

І все ж, хоча нічого не змінилося, тобто Уот продовжував лишатися Уотом, а кімната — кімнатою, Уот таки пробрався до кімнати і дізнався про те, що його цікавило.

По надобі знайдеш і в кадобі, сказав він і зашарівся, побуряковів, аж доки ніс його набув звичайного кольору, тоді він похнюпив голову і покрутив туди-сюди своїми великими червоними кістлявими руками.

В Ерскіновій кімнаті дзвоник був, але він був поламаний.

Крім цього, там варто було звернути увагу хіба що на картину, яка висіла на стіні, причеплена до цвяха. Посередині, на передньому плані, був зображений круг, описаний, скоріше за все, стрілкою компаса і розірваний у своїй нижній частині. Круг наче віддалявся. Так принаймні Уотові здалося. У глибині картини на сході з'явилася точка, крапка. Круг був чорний. А точка — блакитна, геть-чисто блакитна! А все інше — біле. Уот не знав, завдяки чому виникав ефект перспективи, але ефект був. Уот не міг сказати, як саме створювалася ілюзія руху у просторі і, хоч як це не дивно, у часі, але ілюзія була повна. А ще Уот ніяк не міг вирішити, коли вже круг і точка зійдуться в одній площині. Чи, може, вони вже зійшлися або ось-ось зійдуться? А може, круг перебуває на задньому плані, а точка на передньому? Уоту було цікаво, чи помічають вони одне одного, чи просто ширяють собі навмання під впливом бездушної сили взаємотяжіння або сліпого випадку. Може, гадав він, вони згодом спиняться, погомонять, а то й, як знати, об’єднаються й зіллються або й далі триматимуться кожне власного курсу, як кораблі в океанській імлі до епохального винаходу телеграфу. Хто знає, може, колись вони зіткнуться. Цікаво, метикував він, що саме мав на увазі митець (а в живопису Уот був повний невіглас), круг та його центр у пошуках одне одного чи круг та його центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, відповідно, власного центра і будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та власного круга, а чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, власного центра та власного круга, будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, власного центра та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра і власного круга посеред безмежного простору і безконечного часу (а в фізиці Уот був повним невігласом), і от варто було Уотові подумати, що це ж осьо-сьо воно й є — будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та власного круга посеред безмежного простору і безконечного часу, як очі його переповнювалися сльозами, які було ні загатити, ні стримати, і вони струменіли по бганках його переораного попереднім життям обличчя і освіжали душу.

Уота також цікавило, як виглядатиме ця картина, якщо її перекинути догори дном, щоб точка була на заході, а отвір — на півночі, або якщо її перевернути й поставити на правий бік, точкою на північ, отвором на схід, або якщо її поставити на лівий бік, точкою на південь і отвором на захід.

Тому він зняв картину з цвяха, випростував руку і заходився перегортати то догори дном, то на правий, а то і на лівий боки.

Але так картина йому подобалася набагато менше, ніж тоді, як вона висіла на стіні. І причина, либонь, полягала в тому, що отвір тоді вже був не внизу. А для того, щоб думка про точку, яка нарешті знайшла своє місце, свій новий дім, і думка про отвір, який розверзся внизу і ніяк не закриється, для того, щоб ці думки і надалі тішили Уота, для цього отвір мусив бути не деінде, а тільки внизу. Знизу ми всі приходимо, казав Уот, униз відходимо, і нічого з цим не поробиш. Мабуть, щось подібне відчував і художник, бо цей круг не крутився, як завжди роблять інші круги, а непорушно плив білим небом, і його отвір незмигно дивився униз. Уот подумав і почепив картину на той самий цвях, із якого він її зняв.

Тоді він, звичайно, не міг думати про всі ці речі і думав лише про деякі з них, а про решту з них він думав згодом. Але ті, про які він думав одразу, наверталися йому на думку і потім разом з