Семюель Беккет - Уот

тими, про які він спершу не думав, знову і знову. Думав Уот і про інші дотичні речі, про деякі з них одразу, про решту — згодом, але не раз і не два, а безліч разів.

Одна з цих думок була про майно. Кому належала ця картина: Ерскіну, комусь із прислуги, хтось повісив її й залишив чи, може, вона була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота? Внаслідок тривалого і виснажливого метикування Уот дійшов висновку, що картина була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота.

У відповідь на цю відповідь виникало запитання, якому Уот надавав неабиякого значення: ця картина, вона що, постійно перебувала на цьому місці, у цій частині цього приміщення, як, скажімо, ліжко містера Нота, чи вона мала сенс як одиниця чогось, як одне з багатьох, і могла сьогодні бути тут, а завтра бозна-де, як собаки містера Нота, як його челядь чи як століття, які час від часу спадали додолу з невидимих грон далекої вічності?

Хвильку подумавши, Уот утішився думкою, що картина ця, певно, в домі висить недавно і що невдовзі її замінять іншою, бо вона є лиш одиницею, однією з багатьох.

Інколи Уотові вдавалося міркувати на диво шпарко і нітрохи не повільніше за містера Накібала. А в інші рази його думка тяглася так неймовірно тихо, ніби геть розучилася рухатися, і стовбичила, немов узята правцем. Але й у такі моменти рух її не припинявся, і в цьому вона нагадувала Галілеєву колиску. Уота це неабияк бентежило. Бо на те були вагомі підстави.

З часом Уот що далі, то більше переймався думкою, що до господарства містера Нота нічого ані додати, ані вилучити із нього не можна, і в тому вигляді, у якому воно зараз є, воно було від початку і протриває так до самого кінця у своїх головних рисах і суттєвих проявах, зараз і будь-коли, хоча в цьому випадку всякі прояви суттєві, навіть тоді, коли не можна ні виявити, проявами чого саме вони є, ні довести їх, ні знайти їхні відповідники, а тільки помітити зовнішні зміни, але то була зовнішність, завжди мінлива, як і обличчя містера Нота, в якому завжди щось повільно, але мінялося.

Це припущення, там, де воно стосується картини, невдовзі повністю і так переконливо справдилося. З усіх незліченних припущень, які зробив Уот під час перебування в будинку містера Нота, справдилося, а точніше, викривилося тільки це, що засвідчили подальші події (якщо в цьому випадку можна казати про якісь події). Якщо ж бути ще точнішими, то справдився лише один момент припущення, єдиний момент довгого припущення, довжелезного, але такого, що постійно криво всихало, припущення, яке й становило сутність того досвіду, якого Уот набув, живучи в будинку і, певна річ, на подвір’ї господи містера Нота, припущення, яке мало справдитися і таки справдилося.

Так, нічого не змінилося в господарстві містера Нота, бо нічого не лишилося, нічого не прийшло і нічого не пішло, бо все тільки й робило, що йшло та приходило. Уот, здається, був вельми задоволений цим невибагливим подарунком долі. Він повторював цю свою думку з початку до кінця і з кінця до початку, і вона видавалася йому втіленням небуденної мудрості.

Але під кінець свого перебування на першому поверсі його над усе займало те, скільки ще йому судилося бути на першому поверсі і в його нинішній спальні, перш ніж його переведуть на другий поверх до Ерскінової спальні, і як довго він там буде, на другому поверсі, у Ерскіновій спальні, перш ніж піде звідси назавжди.

Уот ні на мить не сумнівався в тому, що перший поверх ішов у комплексі з його спальнею, а другий — зі спальнею Ерскіна. Але ж чи є щось неприродніше й непевніше, ніж ця комбінація? Як важко було співставити те, що Уот міг осягнути, і чого не міг; так само безглуздо було співставляти те, в чому він мав певність, а в чому сумнівався.

З цього приводу Уот відчував, що він служитиме в містера Нота рік на першому поверсі, а наступний рік — на другому.

На підтримку цього протиприродного припущення він висував такі міркування.

Якщо термін служби спочатку на першому, тоді на другому поверсі не дорівнював одному рокові, в такому разі він мусив бути або менше, або більше року. Але якщо він був менше року, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, йому бракуватиме якоїсь пори року, місяця або дня, усієї днини чи тільки частини її, під час якої світло служби на містера Нота не сяятиме і певна сторінка з ненаписаної книги землі так і залишиться нерозкритою. Бо хоч де, на якій широті ви перебували, але рік — то є такий проміжок часу, за який все про все можна сказати. Але якщо термін служби перевищував рік, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, завжди лишалася зайва пора року, місяць, тиждень чи день, уся днина чи тільки шмат її, коли світло і тіні служби на містера Нота сяяли і западали вдруге, і певна сторінка з книжки, повної нісенітниці, перегорталася вдруге. Бо для людини, прип’ятої до простору, жоден новий рік не несе нічого нового. Тому рік на першому поверсі — це одна справа, а рік на другому — зовсім інша, бо світло дня на першому поверсі не було схоже на денне світло на другому (попри всю їхню подібність), те саме стосується й нічного світла.

Але навіть Уот не зміг довго приховувати від себе абсурдності цих розумових викладок, згідно з якими термін перебування на службі у містера Нота мав бути для всіх однаковий і неодмінно розподілявся на дві рівні частини. Бо він відчував, що термін служби і характер обов’язків мусив залежати від слуги, від його здібностей та потреб, що існували короткочасні слуги і довгочасні, першоповерхові і другоповерхові, і те, що один може вичерпати (чи навпаки, воно його вичерпає) за два місяці, інший не вичерпає (чи воно його вичерпає) і за десять років, і що як багатьох із першого поверху жахає можлива близькість до містера Нота, так само інших, із другого поверху, жахає можлива віддаленість від нього. Але не встиг він відчути, з одного боку, абсурдність подібних речей, а з іншого, і необхідність речей, відмінних від цих (бо за почуттям абсурдності полюбляє ходити почуття необхідності), як відчув абсурдність тих самих речей, необхідність яких він допіру так гостро відчував (бо назирці за почуттям необхідності