Семюель Беккет - Уот

лещатах, за допомогою терпуга і припою, відпилюючи зайве і приварюючи те, чого бракує, аж доки виходив інший простий ключик, мов дві краплі води схожий на перший.

Але Уот ще тому не зміг підробити Ерскінів ключ, бо він ніколи, ні на мить не тримав його в руках. А як же тоді Уот дізнався, що в Ерскіна був не простий, а складний ключик? А так, що він застромлював у замкову щілину дротик і довго ним там ворушив та совав.

Потім Уот сказав: складнішими ключами можна відімкнути прості замки, а от простими ключами складні замки не відімкнути ніколи. І ледве він це встиг промовити, як його охопило каяття, хоча й вороття не передбачалося, бо те, що мовлено, ні забуттю, ні переробці не підлягає. Хоча трохи згодом він якщо й каявся і шкодував, то зовсім не завзято. А ще трохи згодом, то все його каяття й шкодування мов лизь злизав. А перегодом слова ті знову йому сподобалися, як і тоді, коли вони м’яко та веселково-улесливо вібрували в його черепній коробці. А трохи згодом він знову заходився шкодувати й картати себе за те, що пробовкнувся. І так далі. Доки вся гама його почуттів не звелася до докорів сумління та до самовдоволення, головним чином до докорів, які раніше якщо й виникали, то не через наведені вище слова. І на цьому слід, мабуть, зупинитися трохи детальніше, бо там, де йшлося про інші слова, Уот поводився саме так, а не інакше. І хоча в його житті бувало таке, що, на мить замислившися, він одразу й назавжди визначав своє ставлення до певних слів, перш ніж вони одзвучать, тобто вони йому або більш-менш подобалися, або більш-менш не подобалися відтоді й надалі, хоча похвалитися сталістю свого ставлення до різних слів він не міг, о ні, ні в якому разі, бо думав про них здебільшого сьогодні так, завтра інакше, поки зовсім не чманів у здогадках, навіть коли то були звичайні та скромні слова на зразок наведених вище, однозначні за змістом та сумирні за формами, то все йому було байдуже, він все одно не тямив, хоч як напружував з року в рік мозок, що йому слід думати, принижувати, підносити їх чи розвернутися до них байдужим задом.

А якщо уже й Уот не відав того, що Ерскінів ключ був не простим ключем, то звідки ж мені чи комусь іншому про це знати. Бо все, що я знав про містера Нота й про все, що стосується містера Нота, а також про Уота і про все, що стосується Уота, про все це дізнався я від Уота і тільки від нього. А якщо всі мої відомості про містера Нота, про Уота й про все, що їх стосується, видаються комусь мізерними, то причиною є Уот, який сам або знав жалюгідно мало, або не збирався німого казати. Але свого часу, починаючи цю історію, він запевняв мене, що розкаже геть чисто про все, та й потім, за кілька років, коли він закінчив свою розповідь, то повторив, що від мене він не приховав геть нічого. Тоді я йому повірив, і за кілька років — також. І після того, як усе було мовлено і Уот щез, я все ще продовжував йому вірити. І справа не в тому, що існують докази того, що Уот повідав усе, що знав, або що він щиро цього прагнув, та й де ж їх узяти, якщо я про все це дізнався зі слів Уота, а Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та всі інші зникли задовго до того, як з’явився я. І мова тут не про те, що буцімто Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та інші могли б щось про Уота сказати, ну хіба Арсен трошки та Ерскін більше, але також небагато, одне слово — не могли вони цього сказати, а от повідати щось про містера Нота могли б. Тоді б ми мали змогу порівняти спогади про містера Нота, які залишив Ерскін, тоді Арсен, Уолтер та Вінсент, зі спогадами про містера Нота, почутими з вуст Уота. То була б вельми цікава розумова вправа. Але вони зникли задовго до того, як я з’явився.

Але це не означає, що Уот не залишив ніяких відомостей про те, що тоді діялося, відбувалося чи було, або що він до цієї розповіді не доточив і такого, чого ніколи ніде не траплялося, не відбувалося і не було. Вище вже зазначалося, як важко було Уотові відрізнити бувалицю від небилиці, те, що було, діялося в будинку містера Нота, від того, чого там аж ніяк не бувало. І в розмові зі мною Уот не робив таємниці з того, що безліч подій, які, судячи з його слів, відбувалися в домі містера Нота, ну й на подвір’ї, звичайно, могли там ніколи не відбуватися, а якщо й відбувалися, то зовсім не ті і не так, так само багато з того, що там, за його словами, було, от саме того там якраз і не було, а того, чого, за його словами, там не було (бо воно є набагато вагоміше), то воно насправді саме й було, і не просто так собі було та й годі, а завжди було. Та й попри все такий чоловік, як Уот, не міг так розповісти про себе, Уота, щоб чогось не викинути, а чогось не додати. Це також не означає, що я несамохіть не викинув нічого з того, що розповів мені Уот, і нічого від себе не додав, хоча я тоді силкувався не пропустити ні слова і ретельно все заніс у свій записничок. А якщо маєш справу з такою оповідкою, як оце Уот розповів, то надзвичайно важко, навіть ретельно все заносячи в записничок, не викинути нічого з почутого і не додати нічого від себе, нічого такого, чого ніхто не казав.

Ключ, про який тут мова, був не з тих, із яких можна зробити відбиток, використовуючи віск, гіпс, шпаклівку чи масло, а все через те, що заволодіти ним навіть на мить не було ніякої змоги.

Бо кишеня, в якій Ерскін тримав ключ, була не з тих, у які Уот міг пролізти. Бо то була не звичайна кишеня, о ні, а кишеня з секретом, пришита спереду до Ерскінової панчохи. Якби Ерскін тримав свого ключа у звичайній кишені, у піджаку, у штанях, хай навіть у камізельці, то Уот, потай від Ерскіна, заліз би туди