Семюель Беккет - Уот

Та й якби він підвівся і спустився туди, де була кнопка дзвоника (а він не відав, де вона є), і натиснув на неї, то чи встиг би він прибігти назад до своєї кімнати, плигнути в ліжко, ще й закуняти, перш ніж почути з того місця, де він лежав, тобто з ліжка, бадьористі передзвони? Річ у тому, що Уот в жодному з покоїв містера Нота ніколи не бачив ні дзвінка, ні його кнопки й не чув, щоб десь щось дзвеніло, крім, звичне діло, випадків, що так його пантеличили. На першому поверсі, він би міг присягнути, ніякого дзвоника не було, а якщо й був, то так спритно десь замаскований, що й слідів його годі було дошукатися на стінах та по одвірках. Телефон у домі був, аякже, стояв у коридорі. Але вночі у Ерскіновій кімнаті дзвонив не телефон, а дзвінок, їх Уот ніколи не сплутав би, звичайний, скоріше за все білий електричний дзвіночок, із тих, що їх тиснеш пальцем, а вони роблять — дзінь! Тоді відпускаєш палець — і западає тиша. Та й Ерскін, якщо це він натискав на кнопку дзоника, мусив робити це у своїй кімнаті, не підводячись з ліжка, що витікало з тієї тупанини й човгання, яке здіймав Ерскін, підводячись з ліжка одразу ж після дзвінка. Але ж чи могло бути таке, щоб в Ерскіновій кімнаті був дзвоник, на який він міг, не підводячись з ліжка, тиснути пальцем, а в Уотовій — ні, ніде ні, нічого. Та й якби в Ерскіновій кімнаті був дзвоник, на який він міг тиснути, не підводячись з ліжка, то для чого йому було б це робити, якщо він знав, що, зачувши дзвінок, має негайно вискакувати з теплого ліжка і бігти, не одягнувшися як слід, бігти на другий поверх? Якби Ерскіну не лежалося у зігрітому ліжку й кортіло повештатися напівголому по сходах, то невже ж він не міг уволити свою примху і без натискання на дзвоник? Чи ж Ерскін з глузду зсунувся? А може, і в нього самого, Уота, клепка якась відскочила? Та й містер Нот, чи все в нього було гаразд з головою? А що, як вони всі утрьох збожеволіли?

Питання про те, хто ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед ночі у Ерскіновій кімнаті, довго не на жарт турбувало Уота, позбавляло його сну і примушувало серед ночі скидатися. Якби Ерскін був хропієм і дзеленчання дзвоника збігалося з його хропаками, тоді б, гадав Уот, таємниця розсіялася, немов туман на сонці. Але ж Ерскін не був хропієм. Хоча варто було його побачити і почути, як він співає, щоб одразу вирішити: хропко, хропунище. І все ж хропієм він не був. Тому дзвоник завжди лунав серед тиші. Але ще трохи поміркувавши туди й сюди, він дійшов висновку, що якби дзеленчання дзвінка збігалося з хропаками, то це б не розсіяло таємниці, а тільки б заплутало всяке розслідування. Бо хіба не міг той самий Ерскін удати, ніби хропе у ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвінка і натискав на кнопку, а то й взагалі творити цілу низку підготовчих хропунчиків, які б завершилися одним потужним хропачидлом, який збігся би із дзвоником, і все заради того, щоб ошукати Уота, примусити його думати, ніби не Ерскін, лежачи у своєму ліжку, а містер Нот десь із іншого кутка будинку тисне на кнопку дзвінка? І от, зрештою, той факт, що Ерскін не хропе, а дзвінок лунає серед тиші, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника міг натискати не Ерскін, як одразу йому здалося, ні, не Ерскін, бо це мусив бути сам містер Нот. Бо якби на кнопку натискав Ерскін і намагався б приховати цей факт, то він би у ту мить хропів або у якийсь інший спосіб маскував би свої дії й наміри, прагнучи переконати Уота, буцімто це не він, Ерскін, а містер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що Ерскін же ж міг натискати на кнопку, не замислюючись, почує хтось дзвоник чи ні, тобто все це робив сам він, і для цього йому не треба було ні хропіти, ні маскуватись, а лише натискати, граючись, натискати на кнопку і слухати, як серед тиші видзвонює дзвоник, щоб Уот лежав і до ранку сушив собі голову. І от Уот вирішив, що йому конче треба оглянути Ерскінову кімнату, щоб голова не пухла від подібних думок. Тоді він зможе подумати про щось інше, а цю проблему викинути геть з голови, як викидають бананове чи помаранчеве лушпиння.

Уот міг би спитати Ерскіна, підійти до нього й сказати йому, скажи мені, Ерскіне, чи є у тебе в кімнаті дзвінок, є чи немає? Але б це наполохало Ерскіна, а Уот цього не хотів. Або Ерскін міг би відповісти — так! У той час як правильна відповідь була — ні! Або ні, в той час, коли насправді йому слід було б відповісти так! Або ж він міг сказати щиру правду, так! Або ні! Але Уот йому б не повірив. І тоді Уот ускочив би у ще більшу халепу, та й Ерскіна б це наполохало.

А так Ерскінова кімната була завжди замкнена, а ключ від неї лежав у Ерскіновій кишені. Або, точніше, Ерскінова кімната ніколи не була незамкнена, а ключ ніколи не залишав Ерскінової кишені більш як на дві-три секунди, рівно настільки, щоб Ерскін міг видобути його з кишені, відімкнути двері іззовні, прослизнути до кімнати, замкнути двері усередині і тицьнути ключ до кишені або ж дістати ключ із кишені, відімкнути двері зсередини, вислизнути з кімнати, знову замкнути двері іззовні і тицьнути ключ до кишені. Бо якби Ерскінова кімната завжди була замкнена, якби ключ завжди був у Ерскіновій кишені, тоді сам Ерскін, хоч який би моторний він був, не зміг би шастати то до кімнати, то з неї, як він це робив, або йому довелося б користуватися для цього вікном або димарем. Але, шастаючи через вікно, він не міг би не скрутити собі в’язи, а шастаючи через димар, не міг би не вкоротити собі життя, розбившися насмерть.

Замок на тих дверях був такий, що підібрати до нього ключика Уот не зміг. Уот умів відмикати прості замки, а оті, котрі трохи складніші, — то зась!

Та й ключик такий підробити Уот теж не зміг. Він умів підробляти прості ключі у слюсарній майстерні, у