Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

це було вигідно. На додачу були два багатогранні кубики, які кидали у відкриту коробочку. Метою гри було провести «короля» з одного краю дошки на інший. Можна було збивати пішаків противника, намагатися вбити або заблокувати іншого «короля» або сконцентруватися на проведенні його в кут швидше, ніж це зробить супротивник.

Гра була складною, але зрозумілою. Драккайнен активував відповідний модуль цифралу і зареєстрував всі правила, разом зі значенням символів на шістдесяти чотирьох камінцях. Це був елемент, який він нізащо не запам’ятав би без допомоги, не погравши кількох ігор. Ніхто не запам’ятав би — власне це і здалося йому найдивовижнішим.

Він засунув руку в торбинку з монетами, взятими зі станції, і намацав дванадцять срібних бляшок, кожна з яких важила пів грама. Чотири були прикрашені малюнком коня, інші — людиною з гілкою, а на деяких знаки були майже стерті. Він витягнув руку з торбинки і, не перераховуючи, висипав монети в кришку коробочки з камінцями долі.

Воронова Тінь устромив у землю загострену паличку з гілкою, що відходила у бік, і на неї повісив шнурок із горизонтально розміщеним вузьким кристалом.

— А це що таке?

— Один із моїх товарів. Це наконечник правди. Скаже мені, якщо ти намагатимешся мене ошукати.

— Як тут можна ошукати? Адже все видно.

— У кожній грі можна ошукати.

Загуркотіли кістки. Подорожньому випало грати зеленими.

Він вирішив послати свого короля найкоротшою дорогою під ескортом шести пішаків, поставлених охоронним шестикутником, а іншими докучати пішакам Воронової Тіні. Потім Вуко витягнув «дощову багнюку», а Воронова Тінь — якийсь червоний камінь, який залишив собі на потім. «Багнюка» призвела до того, що його король застряг десь на середині дошки, а інші пішаки вплуталися в серію сутичок з пішаками противника. Цифрал підказував йому можливі ходи супротивника і працював над пошуком алгоритму його стратегії, але старий постійно робив ходи, відмінні від оптимальних. За кілька хвилин Драккайнен дійшов висновку, що супротивник концентрується на атаках на його короля і тільки вдає, ніби бажає провести свого короля в замок.

Вони не розмовляли. Чути було лише гуркіт кісток, стукіт камінців і пішаків. Кожен збив по шість пішаків противника, але король Драккайнена був у гіршому становищі. Він витягнув пару червоних каменів, які тримав у резерві — «лід» і «хвороба коней», а також два чорних, які заблокували один із його загонів. Воронова Тінь витягав тільки червоні і вже назбирав із них чималу колекцію.

Цифрал підкинув йому дві можливі стратегії на основі аналізу ходів Воронової Тіні, прийнявши за умову, що всі його камінці долі матимуть найнегативнішний можливий вплив на ходи Подорожнього.

Наконечник правди почав неквапливо провертатися і вказав своїм вістрям на Драккайнена. Воронова Тінь насупився, але перш ніж устиг щось сказати, кристал повернувся в його бік, а потім почав повільно обертатися, вказуючи поперемінно то на одного, то на іншого. Так тривало до кінця гри.

Вуко застосував одну зі своїх стратегій і в результаті на якийсь час отримав контроль над серединою дошки ціною чотирьох менших пішаків і примусивши противника використати три камінці.

А потім вирішив, що цього досить, і навмисно зробив кілька помилок, щоб перевірити, чи помітить це Воронова Тінь. Помітив. У відповідь Драккайнен помстився кількома болючими атаками і примусив карлика використати два камінці — «чорний вогонь» і «вогняну стрілу», після чого навмисно програв.

Воронова Тінь випростався, хруснув пальцями і зробив кілька ковтків пива.

— Легкі гроші, — сказав, зсипаючи монети в свій гаманець. — Граємо ще? Хочеш відіграти своє срібло?

— Ні. Зіграємо на дещо інше.

— На що?

— На питання. Якщо виграю, ти відповіси мені на питання. Якщо програю — отримаєш марку сріблом. Відповіси щиро, — він простягнув долоню і затримав кристал, що крутився, — я знатиму. Ти повісив наконечник правди.

Воронова Тінь на мить замислився.

— Згоден.

— Хлюпни трохи пива на землю і попроси Гінда у свідки.

Воронова Тінь пирхнув:

— І що це дасть?

— Зроби як кажу.

Почали грати. На цей раз Драккайнен ходив упевненіше. Прорахував три незалежні стратегії: на просування власного короля, на вбивство короля Воронової Тіні і на блокування його посеред поля. Зараз перескакував від однієї стратегії до іншої, реалізуючи їх залежно від ситуації на дошці. Воронова Тінь точно шахраював і кидаючи кістки, і виймаючи наосліп камені. Наконечник правди смикався, мов божевільний.

Драккайнен виграв швидко і безжально, атакуючи короля противника, притиснутого до краю поля, після чого налив собі ще пива, притримав кристал, який крутився, і променисто посміхнувся.

— Тепер питання.

— Хвилиночку, — перервав його Воронова Тінь. — А якщо я чогось не знатиму?

— Тоді ти скажеш, що не знаєш, але також скажеш, як воно, на твою думку, може бути.

— Одне питання — одна відповідь.

— Гаразд. Ти чув, де може бути чужий Пісенник з риб’ячими очима, відомий як Акен, або високий жвавий старий із довгим сріблястим волоссям і рудою бородою, якого звуть Олаф Фйолсфінн, або дуже висока, струнка жінка з коротким волоссям кольору соломи на ім’я Ульріка Фрейхофф, або невисока повна жінка з чорним кучерявим волоссям, Пасіонарія Калло? У всіх у них очі як у сліпців, але всі вони зрячі. Погано говорять зрозумілою вам мовою і загалом дивні. Здаються молодими і зрілими водночас. Їх можуть сприймати за Пісенників або за безумців. У них є дивні предмети і вони дивно поводяться. Питання звучить так: ти чув, де ці люди можуть перебувати?

— Я чув різні розповіді про дивних людей. Частина — це казки.