Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

долоню з луком об коліно. Кінь підігнув ноги і зник у високій траві, слухняно витягнувши шию і якось по-драконячи уклавши голову щелепою до землі. «Земний кінь так не зміг би», — подумав Подорожній.

У термовізері ворони, що сиділи на гостроверхих дахах, світилися як неонові папуги, а хати стирчали навколо немов драконячі зуби. Було чутно скрип погано змащених осей. З-за пагорба з’явилася жовто-помаранчева пляма у формі шишкуватої голови тварини, схожої на окапі або мініатюрного жирафа. За ним тягнувся двоколісний візок, поруч з яким ішов низенький чоловічок у шкіряному капелюсі з широкими крисами і їв яйце, зварене на твердо.

Драккайнен послинив пальці і поправив розпатлане оперення стріли.

— Не можеш спати, Вороняча Тінь? — крикнув Вуко, натягуючи тятиву.

— Ти теж, якщо немає дерева, Той, Хто Спить на Дереві? — крикнув у відповідь той. — Краще відклади лук і підкинь дров.

— Я і так добре бачу, — відгукнувся Вуко.

— Відклади лук, і я сяду з тобою біля вогню.

— А яка мені з цього користь?

— Сніданок. Ти даси вогонь, я дам пиво, шинку і хліб.

Драккайнен зняв стрілу.

— У мене є печена риба, — сказав.

Сиділи по обидва боки від багаття, дивлячись один на одного крізь вогонь. Закрадався пурпурний світанок. Зблизька виявилося, що Вороняча Тінь майже карлик. Кремезний, кривоногий і без одного ока. Очну ямку прикривала кістяна пластина, прикріплена ременями.

— Ти віддав одне око за знання? — запитав Драккайнен.

— Так. Дізнався, що, як битися без шолома, можна втратити око. А що дізнався ти?

— Що це дивна країна. Що тут триває якась війна богів. Що тут важко зустріти когось, у кого все в порядку з головою. Що в кам’яних будівлях мешкають трупи. Різні речі.

— Та твоя риба вчорашня.

— А твоє пиво кисле. Що це за місце?

— Урочище. Кладовище. Дурні, які вважають себе Тими, хто Діє, приходять сюди віддавати пісні.

— І віддають? — запитав Драккайнен, зробивши ковток.

— Пісні богів належать богам. Їх не можна ані відібрати, ані віддати. Можна тільки забути.

— Чому ти говориш загадками?

— Я говорю так, як ти питаєш. Загадкою на загадку.

— Ти знаєш багатьох Пісенників?

— Я знаю багатьох людей.

Драккайнен зітхнув:

— А сам ти — Пісенник?

— Страшенно багато питаєш. Як баба. Питаєш і питаєш. Що ти робитимеш з усіма тими словами?

— Я вже казав, що шукаю кількох чужинців. Одного з них бачили в садибі Шаленого Крика. Тут його називають Акен. Ти чув про нього? Високий, чорнявий, з риб’ячими очима. Як я їх знайду, якщо не буду розпитувати?

— Шукаючи, я гадаю. Коня ти вже знайшов.

Драккайнен зітхнув і поводив палицею в багатті, посилаючи в небо рої червоних іскор. Він зовсім забув про коня. Покликав його. Ядран відразу підвівся, хитнув головою і відійшов убік щипати траву.

— А може, ти хочеш поторгувати? Якщо розкажеш мені щось корисне, я дам тобі марку сріблом. Щось, що допоможе мені в пошуках.

Чорне око Воронячої Тіні блиснуло.

— Завжди йди вперед. Той, хто вистежує, повинен шукати зміни, а коли він чекає — нічого не відбувається. Питай або мовчи, але завжди слухай, про що говорять люди. Не вір нічому, що хоча б на мить не побувало в твоїй голові. Не довіряй новому мечу, слову дівчини в ліжку, богам і багатим. Не вір також простакам або поганим людям. Я можу так довго, і кожна порада тобі знадобиться. Я вже можу отримати свою марку чи ти потребуєш більше порад?

— Ти не сказав нічого, чого б я не знав, — усміхнувся Драккайнен. — І я можу взяти реванш такою самою порадою: «Мудро той вчинить, хто вчасно зникне, образивши гостя. Бо не знає ані перший, ані другий, що на них чекає». Або: «Хвали день увечері, дружину — на багатті, меч — після битви, діву — після весілля, лід — коли витримає, пиво — коли випите».

— Гарно сказано, — відповів із усмішкою Вороняча Тінь. — Однак я виконав умову. Ти сказав, що даси мені марку, якщо я скажу тобі щось корисне. Я сказав.

— З тебе той ще софіст.

— Що це — «соуф юст»?

— Це слово з моїх земель. Означає того, хто бреше, не обманюючи. Хто вигинає слова, ніби вербові гілки, щоб вийшло так, як йому треба. Не отримаєш і ламаного гроша за такі поради.

— У такому разі зіграймо на твою марку. Ти вмієш грати в короля?

— Ні.

— Я покажу тобі.

Драккайнен вийняв увіткнуту в землю палицю, на якій запікав шматочок шинки, понюхав м’ясо, після чого обережно відкусив. Вороняча Тінь прошкутильгав до свого візка і повернувся з дерев’яною скринькою, яка гриміла, наче шаховий комплект.

Набір складався з дерев’яної дошки з отворами і пішаків, які можна було встромляти в отвори одним або іншим кінцем. Вставлені однією стороною, вони були звичайними пішаками, іншою — головними, як дамка в шашках. Іще був шкіряний округлий ящичок, що містив пласкі камінчики з вирізаними та пофарбованими знаками з одного боку, які означали різні тимчасові властивості пішаків або умови партії. Ці камінчики, називалися «камінцями долі», і їх належало витягати з ящичка наосліп. Чорні треба було показувати і використовувати відразу, червоні — притримати на потім і використовувати, коли