Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

Глава 15

Розплющую очі. Який вже раз? Щось мене дістало це, ой як дістало! Невже не можна хоч разочок прокинутись не після якогось лайна не відомо де, а у ліжку з Бредом Піттом? Він би мені усміхнувся, приніс кави, а потім прошепотів би яка я унікальна та неймовірна прекрасна. Ех….Мрії, мрії…

А що бачу я насправді? Дерев'яну стелю і суху траву над головою. Зовсім не романтично. І ніяких Бредів Піттів...Шкода як…

– Нарешті!

Голос Сеера змушує закліпати кілька разів й спробувати сісти, та чомусь одразу тілом розливається слабкість, тож доводиться лягти назад на твердий матрац.

– Думав ти вже не прокинешся!

Розсерджений якогось біса. Сідає поруч і дивиться чорним поглядом так довго, так глибоко, що навіть страшно стає, і дивно якось. Чому так дивиться? Чому так проникливо, з хвилюванням? Я ж всього-на-всього невільниця, яку ведуть на заклання у Долину. І все!

– Не дочекаєшся. – Хрипло відповідаю, усміхнувшись. – Я ще не відкусила тобі голову. І ніяке розірвання договору тебе не врятує.

– Хм...– хмикає. – Добре, що ти у настрої. Скоро відправимось у Долину, тож якщо хочеш щось розповісти, я слухаю.

Шанс мені дає, але який і для чого? Невже ще не вірить, що я не звідси? Чи, навпаки вірить, але не вірить у те, що я не підставна? Не розумію. І не хочу. Не мої проблеми. Шансів втекти ще море, дорога то не близька, напевно.

– Ти все знаєш. – Сухо відповідаю й заплющую очі назад.

Сеер встає з ліжка й виходить з будинку, а замість нього приходить Арабат. Допомагає сісти, змушує випити якийсь зелений чай, на смак схожий на слимака. Принаймні думаю, що слимаки на смак саме такі. І каже:

– У тобі частка його життя, Ліліано. Не втрать її.

– Що? – Розгублено.

– Ти почула. І зрозуміла.

– Я нічого не зрозуміла, Арабат.

– Невже? – Пронизує кольоровим поглядом. – Він влив у тебе життя. Тіло здалось. Ритуал розірвання подібних договорів практично смертельний для таких, як Сеер. А для тебе він був вироком.

– Якщо це правда, – зітхаю, – то життя мені дав ваш Імператор тільки заради того, щоб довести до Долини. Не підкажеш, до речі, для чого?

– Ні. – Усміхається. – Але рекомендую подумати для чого йому рятувати тебе ще.

– Якось ідей немає. – Фиркаю й милуюсь красою мага. Хто його створив таким неймовірним? Та, от що дивно, бажання, що спалахнуло поруч з ним нікуди не зникнуло, але тепер я відчуваю, що тільки фізично, ніяк не душевно.

– В будь-якому випадку побачиш. Аби пізно не було для вас обох.

– Ну і натяки. Ти тільки загадками говорити вмієш?

– Я даю вам відповіді на питання, та чи розумієте ви їх, питання іншого характеру, – мило усміхається та йде в іншу кімнату.

З пів години, якщо вірити внутрішнім відчуттям лежу на твердому матраці, але потім розумію, що більше не можу. Життєва енергія вимагає встати, та як мінімум прогулятись. Не знаю, що винне у цьому бажанні: я чи сила Сеера, але його потрібно виконати. Тож довго не думаючи встаю з ліжка. Стрімко та швидко. Спочатку тіло похитує від різкого підйому, але за кілька секунд все приходить у норму. Вирівнявшись виходжу з будинку й з подивом помічаю, що на дворі ніч. Справжня. Перед будинком Арабата, на маленькому клаптику рівнини розкинулись воїни Демоняки й розпалили багаття.
Не хочу, щоб мене хтось бачив, особливо Сеер. Але бажання дізнатись чи все добре з Дашкою та Шаалою сильніше попереднього, тому порахувавши до п'яти йду у саму гущу веселощів. Дашка помічає мене перша. Підскакує й перекинувши дорогою миску з чимось біжить. Мельхом ласкаво усміхається й підморгує, показуючи, що радий, що зі мною все добре. А потім подруга зносить з ніг.

– Я не можу повірити! Все добре! Це круто! Правда?

– Так, – сміюсь. – Звісно добре.

– Пробач мені. – Відсторонюється. – Все я винна. Якби не пішли до ворожки, то ти...не пережила б подібного.

– Да-а-а-ш, звідки ти могла знати про таке? Це ж божевілля, правда?

– Так, – усміхається. – Воно. І, я зрозуміла, що була поганою подругою. Мельхом, фейрі та всі мужлаї не варті тебе. Заради мене ти пережила біль, а я не хотіла з тобою тікати. Так що, буду виправлятись. – Шепоче останнє речення на вухо. – Можемо і Шаалу прихопити.

– Гадаю, що Сеер тоді точно прийде у наш світ. – Хмикаю. – Але якщо Шаала буде не проти, обов'язково захопимо.

Згадай кицюню і вона вже тут. М'яке хутро торкається моєї руки, мордочка впирається у ноги. Красуня хоче пестощів.

– Ня-я-я-я-в...– протяжно муркає й дивиться золотавим поглядом на мене.

– Скучила? – Присідаю перед нею. Дашка сідає поруч, на траву.

– Як тільки договір розірвали з нас з нею впали ошийники. Було теж боляче. І гидко.

– Але найголовніше, що ви тепер не помрете.

– Ага. Але, що далі? Де будемо шукати відьму? Сеер же не зняв з тебе печать?

– Не знаю, думаю ні, та перевіряти не хочеться.

Сідаю теж на траву. Пантера вилазить прямо на мене вмощуючись, ніби вона маленьке кошеня. Хутро лізе до рота, тож я намагаюсь його виплюнути зі слиною. Раз, другий. Дашка регоче, а потім замовкає, а я помічаю ноги у чоботах, які стоять надто близько.

– Обговорюєте радість від звільнення?

Це Мельхом. На щастя. Бо розмови з Сеером зараз би не витримала. Нехай з тілом все добре, а от душевно чомусь почуваюсь змученою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍