Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

напрям вітер,- усе це відбиватиметься в ньому одне за одним, і внаслідок необхідності, що є моїм наказом, на який він не має чим відповісти, море для нього буде вже не строкатим ярмарковим спектаклем, а спорудженим собором, а я буду - наче замковий камінь, щоб утвердити його постійність. Отож і той чоловік буде величним, коли зайде туди, вже й сам даючи накази в церемоніалі корабля.

Але хтось інший, без мене, якщо він надумає відвідати, гуляючи, море, і якщо матиме змогу блукати, як йому заманеться, і надумає з власної волі повернутися, той не має доступу до собору, і важкі хмари для нього не випробування, а щось геть незначуще, мов розмальоване полотно, а свіжий вітер - не перетворення світу, а легенькі пестощі для плоті, а хвилі, що лишають ями по собі,- тільки нудота для його шлунку.

Ось чому те, що я назву обов’язком, що є божественним вузлом, який пов’язує речі, збудує тобі твою імперію, храм або маєток тільки тоді, якщо цей обов’язок постає перед тобою як абсолютна необхідність, а не як гра, правила якої зазнають змін.

- Ти впізнаєш обов’язок,- казав мені батько,- по тому, що передусім це не ти обираєш його.

Ось чому помиляються ті, хто прагне подобатися. Щоб подобатися, вони стають податливі і м’які. Й наперед відповідають бажанням. Зраджують в усьому, щоб бути такими, якими бажають їх бачити. Але що мені до тих медуз, які не мають ані кісток, ані форми? Я виблював їх і віддав їх їхнім туманностям; приходьте до мене, коли збудуєте собі.

Отак і жінки самі позбуваються тих, хто кохає їх, коли вони, щоб засвідчити своє кохання, погоджуються стати відлунням і дзеркалом, бо ніхто не має потреби у своєму власному образі. А я маю потребу в тобі, збудованому, як фортеця, з твоїм ядром-осередком, з яким я зустрівся. Сідай, бо ти існуєш.

За того, хто походить з імперії, жінка виходить заміж і служить йому.

 

XCVII

 

 

До мене прилинули думки про свободу.

Коли мій батько-небіжчик став горою й загородив людям обрій, прокинулися логіки, історики та критики, всі наповнені вітром слів, які він змусив їх проковтнути, й відкрили, що людина гарна.

Вона була гарна, бо ж її заснував мій батько.

- Оскільки людина гарна,- закричали вони,- її годиться звільнити. І вона розквітне в повній свободі, і кожна її дія буде дивом. Бо з її пишноти глузують.

А я, пішовши ввечері у свої помаранчеві сади, де вирівнював стовбури і обтинав гілля, міг би сказати: «Мої помаранчеві дерева гарні й важкі від помаранч. Тоді навіщо обрізати це гілля, яке теж сформувало плоди? Дерево годиться визволити. І тоді воно розпуститься в повній свободі. Бо виявляється, що з його пишноти глузують.

Отже, вони визволяють людину. І людина тримається прямо, бо її обрізали прямо. А коли прийдуть жандарми, які намагатимуться - не з поваги до незамінної матриці, а внаслідок вульгарної потреби панувати - знову зобов’язати їх примусом, ці люди, з яких глузували в їхній пишноті, повстануть. Смак свободи запалить їх від краю до краю території, наче пожежа. Для них ітиметься про свободу бути гарними. А коли вони помруть за свободу, то помиратимуть за власну красу, і їхня смерть буде гарна.

А слово «свобода» звучить чистіше, ніж сурма.

Але я пригадую батькові слова:

- Їхня свобода - це свобода не існувати.

Бо ось, від наслідку до наслідку, вони стали юрбою на громадському майдані. Бо, якщо ти вирішуватимеш згідно зі своєю думкою і якщо вирішує твій сусіда, ваші дії у своїй сумі знищують одна одну. Якщо кожен малює предмет відповідно до своїх уподобань, хтось розмальовує червоним, хтось синім, а хтось жовтим, предмет уже не має кольору. Якщо організують ходу і кожен обирає свій напрям, безумство роздуває цей порох, і вже немає процесії. Якщо ти ділиш свою владу й розподіляєш між усіма, ти матимеш не зміцнення влади, а її розмивання. Якщо кожен вибере місце храму й понесе свій камінь, куди хоче, ти побачиш тоді всіяну камінням рівнину, а не храм. Адже творчість єдина, і твоє дерево розвивається з єдиної насінини. І, звичайно, це дерево несправедливе, бо інші насінини не проклюнуться.

Владу, якщо вона є любов’ю до панування, я вважаю за дурне честолюбство. Та якщо вона - акт творця й творча дія, якщо вона йде проти природної схильності, яка полягає в тому, що матеріали змішуються, льодовики тануть, стаючи болотом, храми з часом руйнуються, сонячне тепло розпорошується млявим літеплом, плутаються відірвані сторінки зачитаної книжки, змішуються й вироджуються мови, вирівнюється влада, врівноважуються зусилля і всяка конструкція, народжена з божественного вузла, який пов’язує речі, розпадається, стаючи неузгодженою сукупністю, тоді я уславлюю таку владу. Адже тоді вона мов кедр, що вдихає каміння пустелі, пускає коріння в землю, де соки не мають смаку, ловить гіллям сонце, що змішається з кригою й пропаде разом з нею і що, у відтепер непорушній пустелі, де все мало-помалу розподіляється, вирівнюється та врівноважується, починає будувати несправедливість дерева, яке трансцендує скелі та каміння, постає під сонцем, мов храм, співає під вітром, мов арфа, і знов утверджує рух у нерухомості.

Адже життя - це структура, силові лінії й несправедливість. Що ти робиш, коли є діти, які нудяться, якщо не накидаєш їм примусу, який є правилом гри, і потім бачиш, як вони гасають.

Отже, настав час, коли свобода, за браком об’єктів, якими можна забезпечувати, стала лише поділом харчів у ненависній рівності.

Адже у своїй свободі ти штовхаєш ближнього, а він штовхає тебе. А стан відпочинку, який ти знаходиш,- це стан змішаних куль, коли вони перестали ворушитися. Отже, свобода веде до рівності, а рівність веде до рівноваги, що є смертю. Хіба не було б краще, якби життя керувало тобою і якби ти зіткнувся, немов із перешкодами, з силовими лініями дерева, що виросло? Адже єдиний примус, який знущається з тебе і який треба ненавидіти, постає у вигляді злоби твого сусіди, заздрості твоєї рівні, рівності з тварюкою. Вони топлять тебе в мертвому торфі, але який дурний вітер слів, якими ви говорите про тиранію, якщо ви - зростання дерева.

Отже, настали часи, коли свобода була вже не свободою краси людини, а виявом маси, людина