Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

неминуче зливалася з нею, і та маса не мала волі, бо не мала напряму, а просто давила і сиділа. Але це не перешкоджало тому, що свободою називали оцю свободу сидіти навпочіпки, а справедливістю - отаке сидіння навпочіпки.

Настав час, коли слово «свобода», яке звучало колись, мов сурма, позбулося своєї патетики, люди туманно мріяли про нову сурму, яка б розбудила їх і примусила їх будувати.

Бо добрий тільки той спів сурми, що відриває тебе від сну.

 

Але вартісний примус - тільки той, що підпорядковує тебе храму відповідно до твого значення, бо ж не вільне каміння там, де йому видається, що йому добре, бо ж тоді немає нічого, чому воно віддавало б себе і від чого отримувало б своє значення. Примус означає підпорядкувати тебе сурмі, коли вона підводить і спонукає постати в тобі щось більше за тебе. А ті, хто гинув за свободу, коли вона була їхнім власним обличчям, величнішим за них самих, і діяла задля їхньої краси, підпорядкувавшись тій красі, визнавали примус і підводилися вночі на звук сурми, не вільні й далі спати і пестити дружин, а керовані, й мені байдуже, бо ти вже зобов’язаний, чи жандарм є в тобі самому, а чи стоїть збоку.

Якщо жандарм у тобі, я знаю, що спершу він був збоку, так само як твоє чуття честі походить від того, що суворість батька спонукала тебе рости відповідно до честі.

А якщо під примусом я розумію протилежність вседозволеності, яка є свободою ошукувати, я не хочу, щоб цей примус був результатом дій моєї поліції, бо в тиші своєї любові я спостеріг, гуляючи, вже згаданих дітей, що були підпорядковані правилам своєї гри, а ошуканство вважали за ганьбу. Адже вони знали обличчя гри. Я називаю обличчям те, що народжується з гри. Їхнє завзяття, радість із приводу розв’язаних проблем, юна відвага - сукупність, смак якої походить від цієї гри, а не іншої, певного бога, що спонукав їх отак розвиватися, бо кожна гра формує тебе по-своєму, і ти змінюєш гру, щоб змінитися й самому. А якщо ти помічаєш, що в даній грі ти величний і шляхетний, ти відкриваєш, якщо тобі трапилось ошукати, що ти сам знищив те, задля чого грав. Оту велич і шляхетність. За примус тобі править любов до обличчя.

 

Адже жандарм засновує подібність до іншого. Хіба він може подивитись вище? Порядок для нього - це порядок музею, де все вишиковують. Але я засновую єдність імперії не на тому, що ти схожий на свого ближнього, а на тому, що твій ближній і ти, наче колона і статуя в храмі, засновані в імперії, що одна і єдина.

Мій примус - церемоніал любові.

 

C

 

 

Якщо ти ув’язнюєш відповідно до якоїсь упередженої думки і якщо виявляється, що ти ув’язнив багатьох (і, можливо, зміг би ув’язнити всіх, бо кожен має в собі частку того, що ти засуджуєш, бо, якби арештовували за незаконні бажання, то й святі потрапили б до в’язниці), це означає, що твоя упереджена ідея - погана точка зору, щоб судити про людей, заборонена і кривава гора, яка поділяє хибно і змушує тебе діяти проти самої людини. Адже в того, кого ти засуджуєш, його добра частина могла б бути величною. А виявляється, що ти чавиш його.

А якщо твої жандарми, що неминуче є сліпими й тупими знаряддями твоїх наказів, унаслідок своєї функції, від якої ти не вимагаєш інтуїції, а навпаки, відмовляєш у праві на неї, бо жандармам треба не розуміти й висловлювати судження, а вирізняти відповідно до твоїх знаків,- якщо твої жандарми отримають наказ заносити до чорної графи, а не білої,- адже для них існує тільки два кольори,- того, наприклад, що мугикає на самоті, або сумнівається інколи в Богу, або позіхає за працею коло землі, або думає про що-небудь, діє, любить, ненавидить, захоплюється або зневажає що-небудь, тоді починається страхітлива доба, коли спершу тебе занурюють у зрадливий народ, тож ти ніколи не встигатимеш зітнути достатню кількість його голів, юрба завжди буде юрбою підозрюваних, а народ - шпигунами, бо ти обрав спосіб поділу, який проходить не зовні від людей, що дало б тобі змогу ставити одних праворуч, а других ліворуч, досягаючи таким чином ясності, а крізь саму людину, роздвоюючи її, перетворюючи її у власного шпигуна, сповненого підозри до себе самої, зрадника себе самої, бо кожному трапляється сумніватись у Богу теплими ночами. Адже кожному трапляється мугикати на самоті, або позіхати, обробляючи землю, або в певні години, думати, діяти, любити, ненавидіти, захоплюватися або зневажати байдуже що у світі. Адже людина живе. І тобі видасться мов святим, урятованим і бажаним тільки той, чиї думки будуть сміховинним безладдям, а не порухами серця.

Оскільки ти вимагаєш від своїх жандармів знайти в людині те, що належить самій людині, а не тій або тій конкретній людині, вони докладуть своє завзяття й відкриють його в кожному, бо ж воно є там, ужахнуться перед поступом зла, нажахають тебе своїми рапортами, спонукають тебе поділити свою віру в гостру потребу репресій, а коли навернуть тебе, спонукають тебе збудувати в’язниці, щоб запроторити до них увесь народ. Аж до дня, коли ти будеш зобов’язаний - адже вони теж люди - посадити у в’язниці і їх.

Якщо ти хочеш, щоб селяни коли-небудь обробляли землю в доброті свого сонця, щоб скульптори різьбили своє каміння, геометри будували свої фігури, тобі треба неодмінно змінити гору. Залежно від обраної гори твої каторжники стануть твоїми святими і ти спорудиш статуї тому, кого ти прирік розбивати каміння.

 

CI

 

 

Переді мною постало уявлення про грабунок, про яке я думав завжди, проте Господь не прояснив моїх думок. Звичайно, я знав: грабіжник - це той, хто розбиває стиль аж до глибин, щоб дістати звідти ефекти, які служать йому, ефекти, самі по собі похвальні, бо їх дозволяє стиль, створений, щоб люди могли передавати з його допомогою свої внутрішні порухи. Але виявляється, що ти розбив свій транспортний засіб під претекстом, що тобі треба їхати, як-от людина, що вбиває свого віслюка вантажем, якого той не годен везти. Натомість, поклавши поміркований вантаж, ти спонукаєш його до праці, й він працюватиме ще краще, ніж