Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

Антуан де Сент-Екзюпері

ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ

Анрі Гійоме, товаришу мій,

тобі присвячую оцю книгу.

Земля допомагає нам збагнути самих себе, допомагає краще, ніж будь-які книги. Бо вона опирається нам. Людина пізнає себе, долаючи перешкоди. Але для тієї боротьби вона повинна мати знаряддя. Їй потрібен терпуг або плуг. Обробляючи своє поле, селянин помалу вириває в природи деякі її таємниці і доходить загальнолюдської істини. Отак само й літак - знаряддя повітряних шляхів - веде людину до всіх споконвічних проблем.

Я завжди згадую, мов бачу наяву, свій перший нічний політ над Аргентиною темної ночі, коли внизу блимали тільки, наче зорі, поодинокі вогники, розкидані де-не-де по рівнині.

В тому океані пітьми кожен вогник провіщав диво людського розуму. Он біля того світла хтось, може, читає або міркує про щось чи веде з кимось щиру розмову. Коло цього хтось, можливо, думає про те, як виміряти безмежний простір, чи б'ється над розрахунками туманності Андромеди. А отам кохаються. Блимають на землі вогники, і кожен з них має чимось живитися. Навіть ті маленькі, що світять поетові, вчителеві чи теслі. Це живі зірки; а скільки ще там, поміж ними зачинених вікон, згаслих зірок, скільки поснулих людей...

Треба подати одне одному звістку. Треба гукнути до тих вогників, що горять, розкидані по рівнині,- може, які й відгукнуться.

Це було 1926 року. Я, молодий пілот, щойно прийшов тоді до авіакомпанії Латекоер, яка раніше, ніж Аеропосталь та Ейр-Франс налагодила повітряне сполучення між Тулузою і Дакаром. Там я опановував своє ремесло. Так само як і інші мої товариші, я проходив стажування - без цього новачкові не довіряють водити поштові літаки. Пробні вильоти, перельоти за маршрутом Тулуза - Перпіньян, нудні уроки метеорології в страшенно холодному ангарі. Ми боялись гір Іспанії, яких ніхто з нас іще не знав, і з пошаною ставилися до бувалих льотчиків.

Цих досвідчених пілотів ми бачили в ресторані - вони були похмурі, трималися трохи осторонь, звисока давали нам поради. І коли хтось із них, повернувшись із Касабланки чи з Аліканте, приходив пізніше, у шкіряній куртці, ще мокрій від дощу, і котрийсь з нас боязко питав, як пройшов політ,- за короткою, стриманою відповіддю нам ввижався казковий світ, у якому на тебе чигають усілякі пастки, прірви, круті скелі, що зненацька виринають попереду, шалені вихри, що з коренем виривають могутні кедри. Чорні дракони стережуть вихід у долини, снопи блискавок увінчують гірські пасма. Старики вміли підтримувати у нас пошану до себе. А потім хтось із них не повертався, і нашу повагу він забирав з собою у вічність.

Пригадую, як одного разу повернувся з рейсу Бюрі, той, що згодом розбився на Корб'єрі. 1 То був досвідчений пілот. Він сів до нас і, нічого не кажучи, повільно їв, а плечі його все ще гнітив тягар непомірного напруження. Це було надвечір одного з тих лихих днів, коли небо по всій трасі якесь гниле, коли пілотові здається, що всі гори перекачуються в грязюці, як ото колись на вітрильниках по палубі, зірвавшись з ланцюгів, гасали гармати. Я довго дивився на Бюрі і нарешті, ковтнувши слину, зважився спитати його, чи важкий був політ. Бюрі не чув мене, зморщивши лоба, він схилився над тарілкою. У відкритому літаку пілот під час негоди виглядає з-за вітрового скла, щоб краще бачити, вітер шмагає його в обличчя і потім ще довго свище у вухах. Нарешті Бюрі підвів голову - він, здавалося, почув мене, отямився і щиро засміявся. Бюрі сміявся рідко, і цей раптовий сміх, який ніби осяяв його втому, захопив мене. Він нічого не сказав про свою перемогу і, нахиливши голову, знову почав мовчки їсти. Але в ресторанному чаді, серед дрібних службовців, що розважалися тут після своїх скромних денних турбот, цей товариш з придавленими втомою плечима раптом видався мені втіленням незвичайної шляхетності; з грубої оболонки на мить показався ангел, що переміг дракона.

Нарешті одного вечора і мене викликали до директора. Він сказав коротко:

- Ви летите завтра.

Я стояв у кабінеті і чекав, що зараз він мене відпустить. Але директор, помовчавши, додав:

- Інструкції добре знаєте?

В той час мотори були далеко не такі надійні, як тепер. Часто вони ні з того ні з сього несподівано підводили нас. Раптом щось бряжчало й гуркотіло, наче хто бив посуд,- і доводилось іти на посадку, сідати на скелясті гори Іспанії, де важко було й сподіватися на якийсь притулок. «Тут,- казали ми, якщо мотор вийде з ладу, то амба й літаку!» Але літак можна замінити. Найважливіше - не врізатися в скелю. Тому в районі гір нам під загрозою найсуворішої кари заборонялося летіти поза хмарами. Зазнавши аварії і йдучи на посадку, пілот міг розбитися об якусь вершину, вкриту білим клоччям хмар так, що її не побачиш.

Ось чому того вечора неквапливий голос на прощання ще раз наполегливо твердив мені:

- Це дуже гарно - йти над Іспанією за компасом, над морем хмар, це дуже красиво, але… - І ще повільніше, з притиском: - ... але пам'ятайте: під тим морем хмар - вічність...

І мирний світ, такий спокійний, такий гладенький світ, що відкривається перед тобою, коли виходиш із хмар, зненацька набуває для мене зовсім іншого значення. Цей лагідний спокій стає пасткою. Я вже уявляв собі ту безкраю білу пастку, яка лежить десь унизу. І нема вже там, унизу, ні людських хвилювань, які, здавалося б, мають бути, ні турбот, ні метушні на міських вулицях - там тільки тиша, ще глибша, ніж угорі, там вічний, непорушний спокій. Біла липка пелена стає для мене межею, що відділяє реальне від нереального, відоме від непізнаного. І я починаю розуміти, що дійти сенсу всього того, що ми бачимо, можна тільки через культуру, цивілізацію і свою працю. Жителі гір теж знають море хмар. Але вони не бачать в ньому таємничої завіси.

Я вийшов від директора по-хлопчачому гордий. Настає і моя черга - завтра вдосвіта мені довірять пасажирів і африканську пошту. І в той же час