Едгар Райс Берроуз - Повернення Тарзана, Едгар Райс Берроуз

class="book">— Впав у море!.. Втопився!.. Гейзел, Гейзел, скажи, що це неправда!.. Гейзел! Скажи, що ти пожартувала!

І Джейн Портер упала непритомна раніше, ніж міс Стронг встигла підтримати її.

Гейзел привела подругу до тями і довго дивилася мовчки на неї.

— Я не знала, Джейн, — сказала Гейзел з удаваним спокоєм, — що ти знала містера Колдуела так близько і що його смерть справить на тебе таке сильне враження.

— Джон Колдуел? — спитала міс Портер. — Ти хочеш сказати, що не знаєш, як цю людину звати, Гейзел?

— Та ні, Джейн, я чудово знаю, хто він, — Джон Колдуел з Лондона.

— О Гейзел! Як би я хотіла в це повірити! — простогнала молода дівчина. — Я хотіла б у це повірити, але його риси так глибоко запали мені в душу, що я впізнала б його з-поміж тисяч. Будь-хто міг би помилитися, але не я.

— Що ти кажеш, Джейн? — вигукнула не на жарт стривожена Гейзел. — За кого ти його маєш?

— Ні за кого, Гейзел. Я знаю, це фотографія Тарзана з племені Великих мавп.

— Джейн!

— Сумнівів не може бути. Гейзел, ти переконана, що він загинув? Ти не помилилася?

— Боюся, що ні, люба моя, — відповіла сумно Гейзел. — Я була б рада помилитися, але тепер я починаю пригадувати силу дрібних обставин, яким не надавала значення, доки мала його за Джона Колдуела з Лондона. Наприклад, він розповідав, що народився в Африці, а виховувався в Парижі.

— Саме так, — тихо мовила Джейн Портер.

— Старший офіцер, який оглядав його речі, не знайшов нічого, що підтверджувало б, що він саме Джон Колдуел з Лондона. Майже всі його речі було зроблено або куплено в Парижі. Всі помітки були з одної літери “Т” або трьох “Дж. К. Т.”. Ми вирішили, що він подорожував інкогніто під двома своїми першими іменами і що Дж. К. означало “Дж. Колдуел”.

— Тарзан із племені Великих мавп узяв собі ім’я Джон К. Тарзан, — вела далі Джейн тим самим тихим згаслим голосом. — І він загинув. Гейзел, це жахливо! Загинув самотній у цьому страшному океані! Я не можу повірити, що його хоробре серце перестало битися, що навік знерухоміли його могутні м’язи. Що він, утілення мужності, здоров’я, життя, став здобиччю, пішов на поживу рибам, що…

Далі вона вже не могла говорити, тяжко заридала і впала на підлогу, ховаючи обличчя в долоні.

Упродовж кількох днів міс Портер була хвора і не хотіла бачити нікого, крім Гейзел та ще вірної Есмеральди.

Коли вона врешті з’явилася на палубі, всі були вражені, як вона змінилася, змарніла. Воа вже не була життєрадісною американською красунею, яка захоплювала і чарувала всіх довкола. Натомість — тиха, смутна дівчина з виразом глибокої журби на обличчі, причину якої розуміла лише Гейзел Стронг.

Усі, хто як умів, намагалися підбадьорити й розважити її, але марно. Іноді жартівникові й веселуну лордові Тенінгтонові вдавалося викликати у неї сумну усмішку, але це траплялося рідко; здебільшого вона сиділа і дивилася широко розплющеними очима на море.

Відколи Джейн Портер захворіла, з яхтою почали дедалі частіше траплятися різні прикрощі. Спершу зіпсувався двигун, і вони два дні дрейфували, аж доки сяк-так полагодили його. Потім несподіваний шквал змів усі легкі речі з горішньої палуби. Двоє матросів завели бійку на баці, наслідком якої один виявився поранений ножем, а на другого довелося вдягнути кайдани. Нарешті вночі у море впав штурман і одразу ж втопився, його не вдалося врятувати.

Яхта пробула в районі цієї події близько десяти годен, але бідолаху так і не знайшли.

Після усіх цих лих команду і гостей охопив смуток. Усі почували себе доволі пригнічено-чекали подальших лих, ще гірших, особливо матроси, що почали згадувати всілякі віщування та знамення, які вони мали на початку подорожі і які тепер їм здавалися провісниками великої біди. І вона не забарилася. Наступної ночі після загибелі штурмана маленька яхта зазнала поважної аварії. Приблизно о першій годині ночі всі відчули страшний удар, який викинув з постелей сонних гостей і команду. Маленький корабель здригнувся і завалився на правий борт; мотори зупинились, палуба лягла до моря під кутом сорок п’ять градусів. На мить яхта зависла, а відтак почала випростуватись і вирівнялася, пролунав глухий тріск.

Чоловіки вмить кинулися на палубу; за ними вибігли жінки. Хоч небо було захмарене, не було ані вітру, ані хвиль, і ліхтар висвітлював біля правого борту виразні обриси якоїсь чорної маси, що ледь виступала з води.

— Уламки затонулого корабля, — коротко пояснив вахтовий офіцер.

Невдовзі на палубу вибіг механік: він шукав капітана.

— Латку, яку ми наклали, зірвано, — доповів він. — Яхта швидко набирає воду через пролом з лівого боку носової частини.

Майже зразу за ним прибіг матрос.

— Боже! — вигукнув він. — Весь кіль відірвало. Яхта не протримається на воді і двадцяти хвилин.

— Замовкни! — рикнув Тенінгтон. — Прошу жінок зійти вниз і зібрати легкі речі. Може, справа не така кепська, але, може, доведеться сісти в шлюпки. Краще бути готовими до всього. Будь ласка, спустіться негайно. Капітане Джералде, пошліть униз когось, хто зможе точно з’ясувати розміри пошкодження. Тим часом треба підготувати шлюпки.

Спокійний тихий голос господаря вгамував всіх, і через мить кожен був зайнятий своєю справою. На той час, коли жінки повернулися на палубу, шлюпки було споряджено, а через хвилину знизу повернувся зі звітом офіцер. Але тепер і без звіту було зрозуміло, що “Леді Еліс” невдовзі затоне, і чоловіки й жінки, що юрмилися на палубі, це чудово усвідомлювали.

— Ну, що там? — спитав капітан, коли зауважив, що офіцер вагається.

— Я не хочу лякати жінок, — сказав він, — але мені здається, що яхта не протримається на воді і двадцяти хвилин. Там така діра, що в неї навіть корова пройде.

Протягом останніх п’яти хвилин ніс яхти “Леді Еліс” швидко занурювався. Корма зависла високо над водою, і на