Едгар Райс Берроуз - Повернення Тарзана, Едгар Райс Берроуз

У другому романі із серії книжок про Тарзана головний герой здійснює подорож до Сполучених Штатів Америки, де зустрічається зі своїми давніми знайомими. Цивілізоване суспільство розчаровує його, і, зазнавши безліч карколомних пригод, наштовхнувшись на підступні й безчесні вчинки своїх недоброзичливців та ворогів, він змушений розлучитись зі своєю коханою і повернутися в африканські джунглі.
Перший роман цього циклу американського письменника Е. Берроуза “Тарзан, годованець Великих мавп” вийшов у 1991 році.

Перекладено за виданням: Edgar Rice Burroughs. The Return of Tarzan. Ballantine, New York. 1984

Ілюстрації Сергія Артюшенко

— Він чарівний! — вигукнула графиня де Куд.

— Га? — здивувався граф, озирнувшись до своєї молодої дружини. — Хто чарівний? — І він роззирнувся навсебіч, намагаючись побачити предмет її захоплення.

— О ні, любий, нічого, — відповіла графиня, і її й без того свіже обличчя трохи зашарілося. — Я лише згадала про ці дивовижні хмарочоси, як їх там у Нью-Йорку називають. — І гарненька графиня зручно вмостилася в своєму корабельному кріслі та знову взяла до рук часопис, який завдяки отому “нічого” ковзнув їй на коліна.

Її чоловік знову занурився в свою книжку, але не без деякого подиву, бо лише за три дні після їхнього від’їзду з Нью-Йорка графиня зволила вголос наректи ті самі хмарочоси чарівними, хоч доти називала їх бридкими.

Згодом граф відклав книжку.

— Ольго, тут дуже нудно, — сказав він. — Чи не вполювати мені когось, хто також знемагає від нудьги, і чи не зібрати гурт для покеру?

— Не дуже ви чемний, мій чоловіче, — відповіла молода жінка, усміхаючись, — але й мені так само нудно, і тому я можу пробачити вам. Ідіть і грайте у свої нудні карти, якщо вже так бажаєте.

Коли він пішов, графиня дозволила собі лукаво позирнути на ставного, високого молодика, який ліниво розкинувся в кріслі неподалік.

— Чарівний! — вихопилося в графині знову.

Графині Ользі де Куд було двадцять років. Її чоловікові сорок. Добра й вірна дружина, вона, однак, нареченого собі не вибирала, отож не була ані безтямно, ані палко закохана в того, кого обрали для неї доля та її батько — російский аристократ. З того, що, коли вона побачила молодого незнайомого красеня, у неї вихопився легкий вигук захвату, не належить робити жодних висновків щодо її вірності чоловікові. Вона захоплювалася наївно і щиро, так як могла б захоплюватися чудовим взірцем будь-якої породи. До того ж молодик був поза сумнівом гарний із себе.

Щойно вона глянула побіжно на його профіль, він підвівся, щоб піти з палуби.

Графиня де Куд зробила знак служнику, який проходив повз неї.

— Хто цей пан? — спитала вона.

— У списку пасажирів він записаний під іменем пана Тарзана з Африки, — відповів служник.

“Нічого собі володіння!” — подумала вона, і її зацікавленість цією людиною зросла ще більше.

Коли Тарзан поволі йшов до кімнати для курців, він наштовхнувся саме біля входу до неї на двох чоловіків, які схвильовано перешіптувалися. Тарзан не звернув би на них жодної уваги, якби один з них винувато не глянув у його бік. Ці люди нагадали Тарзанові мелодраматичних злочинців, яких він бачив у виставах паризьких театрів. Обидва були смагляві, темноволосі, а погляди, якими вони нишком обмінювалися, ще більше підсилювали цю схожість.

Тарзан увійшов до кімнати для курців і сів збоку. У нього не було найменшого бажання розмовляти з будь-ким, і, попиваючи абсент, він дозволив своїм думкам відлинути, радше з почуттям жалю, до останніх тижнів свого життя.

Його увесь час мучила думка, чи мудро він вчинив, коли поступився своїми правами задля людини, якій не був нічим зобов’язаний. Щоправда, Клейтон йому подобався, але питання зводилося тут не до цього. Він відмовився від своїх прав не задля Вільяма Сесіля Клейтона, лорда Грейстока. Він зробив це задля жінки, яку вони обоє — він і Клейтон — кохали і яку дивна примха долі віддала Клейтонові, а не йому.

Через те, що вона кохала його, Тарзана, змиритися з цим було ще важче. І одначе Тарзан знав, що не міг вчинити інакше, аніж так, як тієї ночі на маленькій залізничній станції у далеких Вісконсінських лісах. Для нього найважливіше — її щастя, а короткочасне знайомство з культурою та культурними людьми навчило його, що для більшості з них життя без грошей і без становища — нестерпне.

Джейн Портер була народжена для одного й другого, і якби Тарзан позбавив її майбутнього чоловіка багатства і становища, то прирік би її на муки. Тарзанові жодного разу не спало на думку, що якби Клейтон позбувся свого титулу та маєтків, то, можливо, Джейн відмовилася б від нього, бо ж Тарзан наділяв й інших непохитною чесністю та доброзичливістю, які мав сам. У цьому випадку він не помилявся. Якби на Клейтона спало якесь лихо, Джейн вважала б себе ще більш пов’язаною з ним.

Від минулого Тарзан перенісся думками в майбутнє.

Він намагався з приємністю думати про своє повернення в джунглі, де народився і виріс, про суворі дикі джунглі, де з двадцяти двох років свого життя ві_н пробув двадцять.

Але хто ж зрадіє його поверненню у джунглі з усіх тих істот, що населяють джунглі? Ніхто. Лише Тантора, слона, він міг би назвати своїм другом. Усі решта почнуть полювати на нього або кинуться від нього навтьоки, як це було й раніше.

Навіть мавпи його власного племені не простягнуть йому братньої руки.

Якщо цивілізація нічого іншого і не навчила Тарзана, годованця Великих мавп, то одного вона до певної міри його навчила: тужити за товариством подібних до себе і відчувати щиру радість і тепло спілкування з ними.

І такою самою мірою цивілізація прищепила йому огиду до всякого іншого життя. Йому важко було тепер уявити собі світ без друга — без живої істоти, яка. розмовляла б з ним новими мовами, які він так полюбив. Отож майбутнє, яке