Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

Зубощир безпорадно запирхав. То була його найбільша швидкість — вище себе не піскочиш. Припавши до його шиї, Рук посунувся вперед.

— Ти виклався весь до решти! — прошепотів він тварині на вухо.

І тут зубощир спіткнувся. Рук скрикнув. Плигун із верхівцем покотилися в шовковисту духмяну траву — і Рук вилетів із сідла. Роззявлена пащека хробаколоди нависла над ними: вона все ближче й ближче.

— Ні! — зойкнув хлопець. — Тільки не це!

І враз бічним зором він схопив якийсь навальний, але невиразний рух. А ще за мить щось сильно його вдарило, вибивши повітря з легень, і серед миготіння блискотливої деревини та лопітливих вітрил чиїсь міцні руки вхопили його і підняли над землею.

Рук ахнув. Він-бо летів у небо! Вище, вище, вище…

— Встиг я вихопити тебе, друже! — пролунав із-за його спини чийсь голос.

Рук вигнув шию і роззирнувся. Він опинився на небесному човні! І не просто опинився, а летів! Позад нього, на вузькому сідлі сидів літун — юний, стрункий живолуп у літунському вбранні та в захисних окулярах. Небесний човен нахилився ліворуч.

— Не ворушися, друже, — остеріг літун. — Цей човен не звик возити пасажирів.

Рук глянув довкола, ще й досі не вірячи своїм очам та вухам. Міцно обійняв руками за шию грубо тесану фігуру на носі човна, припав до неї грудьми, а серце на радощах стрибало надувною кулькою.

— Лечу!

Коли це знизу, з самої глибини, долинуло відчайдушне передсмертне виття. Рук глянув додолу і побачив, як хоробрий, але безталанний зубощир полетів у ненажерливе черево схожого на колоду страшила. Ось пролунав останній жалібний зойк. Та й по всьому. Рук затрусився і мало не розімкнув обіймів на шиї фігури.

— Гей, друже, тримайся! — закричав літун. — Уперше в повітрі?

Рук кивнув головою і відвів очі від землі. Тим часом тендітний небесний човен попав у вихорову «яму». Він став гопки, а тоді клюнув носом і пішов у піке.

Руки живолупа-літуна метнулися вперед і почали смикати за всілякі мотузки, підіймаючи балансири та повертаючи вітрила, а ноги намагалися врівноважити човна за допомогою тонких, вигнутих стремен. Земля, спіралячись, навально помчала їм назустріч, і Рук охнув, шлунок підступив до горла…

— Знаю, знаю, — процідив живолуп крізь зціплені зуби, сіпаючи за дві мотузки водночас. — Збудовано тебе не на двох, еге ж, старенька?

Небесний човен різко вийшов із піке і вже знову набирав висоту, коли скажений подув вітру вдарив йому в бік. Руків шлунок крутнув сальто: бічний вітер загрожував будь-якої миті послати їх у ще один жахливий доземний крутіж. Зшиті з різних клаптів полотна вітрила надувалися то вперед, то назад, ривок — сюди, ривок — туди.

— Рятуйте! — мимоволі загорлав Рук, але удар вітру заткав йому рота. Бібліотекарський Лицар оглянувся.

Юний живолуп, рішуче зціпивши щелепи, міцно тримав важелі керування. Небесний човен так несамовито вібрував, аж, здавалося, от-от розсиплеться на друзки.

— Легше, легше, старенька! — умовляв човна літун, орудуючи стременами для підтримання рівноваги і силкуючись дати раду посплутуваним мотузкам.

Рук затамував подих.

Помалу, помалу, суплячи зосереджено брови, живолуп розвернув свого небесного човна. Він уперся ногами в стремена, тож вітер, ударивши ззаду, не захопив його зненацька. А Рук так відчайдушно вчепився в різьблене дерево, аж кісточки пальців побіліли.

Ураз небесна лодія люто струснулася. Вітер подув їм прямо в спину. Вітрила понадималися, мотузки нап’ялися. Із жахливим кантом — та лиховісним хрускотом — небесне суденце стрілою метнулося вперед.

Рук виявився зовсім не готовим до такого несподіваного швидкісного стрибка, який жбурнув його назад, забив йому дух і роздирав рота. Хлопець міцно заплющив очі.

— Гоп! Гоп! Гей-гей! — почув він за мить. І недовірливо набурмосився. Невже цей живолуп по-справжньому цим тішиться? А, може, юний літун збожеволів з переляку?

Рук зважився і ще разок зиркнув через плече. Хоча вони стреміли з карколомною швидкістю і під відчайдушно крутим кутом, живолуп, здавалося, цілковито владав собою. Стоячи у стременах, він одну за одною підбирав мотузки снастей, зменшуючи наповненість вітром окремих парусів і водночас уміло втримуючи тендітне суденце в рівновазі.

— Гоп! Гоп! Гей-гей! — знову закричав літун. Він справді щиро тішився польотом!

А попереду Рук загледів високу вежу: схожа на височезну дерев’яну голку, озія з абияк обтесаного дерева неначе виростала з пасовиськ у небо. Від самого її шпиля, як упало в око Рукові, починалася й тяглася додолу низка грубих містків та простих східців з ліхтарями в сяйному німбі, немовби позиченому в надвечірнього світла, яке огортало пасовиська.

— Отак, моя красунечко! Я знав, що ти впораєшся! — стиха підхвалював живолуп-літун. — Іще трохи… ще… ще…

Він шарпнув за товсту плетену чорну мотузку над головою — і розгорнулось вітрило ліворуч від Рука.

Човен миттю на те відгукнувся: замість мчати просто вперед, він почав робити плавкий поворот, описуючи криву лінію, подібну до тієї, яку описує, падаючи, кленова крилатка. Ось він облетів кругом високий межовий шпиль і сів — точно, до вершка, — на грубо тесані дошки містка.

Рук незграбно вибрався з човна, страшенно збуджений і до краю виснажений. А живолуп-літун зірвав з очей окуляри і сплигнув з сідла, весь аж сяючи з гордощів.

— Так, — усміхнувся він і погладив різьблену голову човна. — Я був певен, що ти нас не підведеш! — І раптом задумався. — Багато знає отой Професор Темрявознавства, куди ж пак! Небесний човен розрахований тільки на одного літуна, так він казав, га? Що ж, ми це перевірили, правда ж, «Лісова осо», моя старенька?

І любовно поплескав човна по прові.

Рук торкнув рукою його плече.

— Мене звати Рук Човновод, і я хочу подякувати тобі від щирого серця… — почав він і затнувся. — Ти сказав: «Професор Темрявознавства»? Виходить, ти теж бібліотекарський підмайстер?