Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Тікайте звідти! Рятуйтеся! — закричав і він. — МЕРЩІЙ!!

Ураз щось лиховісно загуркотіло, гучно засичало. Задвигтіла земля. Вгору полетіло сухе листя. Двоє повзунів, мов ошпарені, шугнули кудись перед самим носом сорокунового зубощира, що мчав уперед.

Занімівши з ляку й очам своїм не вірячи, Рук побачив, як колода, що на ній сидів Стоб і стояла Маґда, раптом затряслася, крутнулася на місці й рвучко знялася в повітря. Вона звивалася. Вона хилиталася. З одного її кінця роззявилася кругла паща, обсіяна рядами гострих зубів, темною печерою зачорніла горлянка… «Колода» завила, запихкотіла, вся сповнена кровожерних лютощів.

— Стоб! — видихнув Рук. — Маґда…

Рук заціпеніло дивився, як величезна галаслива тварюка знялася вгору на повітряній подушці, утвореній струменями газу, видутого з дучкових вузлів, якими було обсіяне все її величезне замшіле тіло.

— Хробаколода! — загорлав Гекле. — Рятуйтесь!

І немилосердно підострожив свого зубощира.

Стоб гепнувся позад летючої хробаколоди та так і лишився лежати без руху. Маґда впала біля прив’язаних зубощирів, що схарапуджено засіпалися і стали дуба, коли хробаколода пролетіла над ними.

— Стобе! — вереснула Маґда, коли потворисько наставило свою роззявлену пащеку на її незрушного товариша. — Стережись!

Хробаколода враз повернулася на звук її голосу. Маґда зойкнула. Зубощири заметалися на припоні, верескливо виючи і нажахано закочуючи очі. Низка зелених сліпаків потворища втупилася в переляканих на смерть тварин.

— Маґдо! Ради всього святого! — закричав Рук із-за сорокунової спини. — Тікай звідти.

Голос його потонув у в оглушливому свисті: величезна пащека хробаколоди зі страхітливою силою всмоктувала в себе повітря. Потвора знизилася, націлюючись на Маґду та схарапуджених зубощирів; потік листя і шишок ринув у ненатле черево. Зубощири вили й верещали, щосили впираючись, щоб не полетіти в тунель повітряного виру, а Маґда відчайдушно силкувалася відтягти їх назад за нап’яті віжки.

— Маґдо… — пробелькотав Рук.

Гекле рвучко зупинив свого зубощира, аж той мало не перекинувся, зіскочив з його спини і щодуху помчав до дівчини.

— Хоробра панно! — гукнув сорокун і міцно схопив її за плесно, а тоді потяг чимдалі від небезпеки, хоч як надимався у кручених повітряних струменях її плащ. І саме вчасно!

Перша припона лунко тріснула, не витримавши страхітливого натягу, і один зубощир, скиглячи, полетів просто в жахливу печеру роззявленої пащі хробаколоди. Ось він зник усередині. Почулося відворотне хрумання, все тіло хробаколоди стало вигинатися і дрижати, вичавлюючи життя зі своєї жертви, яка ще й досі верещала.

Гекле, тягнучи Маґду за собою, підбіг до Стоба і злапав його за сорочку.

— Уставайте, хоробрий пане! — згукнув він. — Уставайте!

Бібліотекарський підмайстер лиш застогнав на відповідь.

І тут іще раз лунко тріснуло, і другий зубощир із вереском щез у хробаковій пащеці. Хробаколода ригнула — мов грім загримів.

Гекле й Маґда поставили Стоба на ноги, і всі троє подибали геть від страховиська, яке жувало і глитало, корчачись усім тілом. Тоді Рук ударив свого перепудженого плигуна п’ятами в боки.

— Уперед, друзяко! — гукнув він. — Вони потребують нашої допомоги. О-о-о-ой!

Схарапуджений зубощир оглушливо заверещав і став цапки. Вчувши його вереск, хробаколода враз повернула свою морду до них, і Рук несподівано побачив весь глиб закривавленої горлянки монстра. Кільце зелених очей вп’ялося у хлопця з неймовірною злою силою. З лиховісним свистом хробаколода посунула, колихаючись, на них, засмоктуючи все на своєму шляху великими судомними ковтками.

Рук відчув: зубощира затягує! Здавалося, вони попали у вихор. Хлоп’як сіпав за віжки, відчайдушно силкуючись вирвати тварину з нуртівної повітряної спіралі, яка невблаганно притягувала їх усе ближче й ближче до жахливої роззяпленої пащі. Зненацька, з гучним тріскотом, лопнула упряж — у Рукових руках лишились обірвані віжки.

— Ні! — застогнав він, кинувши непотрібні вже шматки тілдерячої шкіри на землю, і, зціпивши зуби, припав до зубощирової шиї.

— Поміряйся силою з кимось таким, як сам! — пролунав недалеко голос Гекле, і Рук, повернувши голову, побачив миршавого сорокуна: з настовпуженим пір’ям, із блискучими очима той люто бив по землі гілкою сон-дерева.

Усю свою увагу хробаколода звернула тепер на сорокуна: величезна тварюка хижо заревла і крутнулася, щоб поглинути Гекле. Гілляччя, листя, камінці, грудки землі полетіли в повітря.

А зубощир, ураз відчувши волю, рвонув з місця у чвал — з усією прудкістю своїх дужих ніг. Рук знеможено чіплявся за дебелу шию тварини, що гупотіла вперед, аж гульк! Смуга світляків раптом порідшала, і вони несподівано вихопилися на залиті сяйвом призахідного сонця неосяжні простори самих Срібних пасовиськ!

Рук відчув, як його всього затопила хвиля полегкості. Неозорі, ледь хвилясті простори пасовиськ були такі мальовничі! Суцільну сріблясто-сіру зелень, розлиту надовкола скільки сягав зір, порушували тільки ярі чорні та брунатні смуги — то блукали собі на предозвіллі стада волорогів і тілдерів.

У безхмарному вже небі роїлося птаство: там летіла зграя снігунів, там — гурточок пипищиків; співочі чирки дзвінко щебетали, польовий кібець робив коло, готовий кинутися на здобич, а ген удалині звільна махав крильми самітний помагай-біда. Унизу повільно блукали пасовиськами величезні стада. Повітря повнилося теплим, прілим духом їхньої густої вовни, змішаним із духмяністю трави, яку щипали й жували тисячі ротів. І гучне ревіння, мукання стад слалося понад землею…

Зненацька позаду, зовсім близько, почувся гучний свист. Хробаколода! Та сама! Боячись озирнутися, Рук ударив п’ятами зубощира в боки: наддай бігу! Та велетенська тварюка гайнула слідом за своїми родичами в неосяжне море трави. Недалеко від них чимале стадо пелехатих волорогів гучно заревло і, повернувшись, панічно кинулося вглиб поля, здіймаючи хмару куряви.

А хробаколода вже наздоганяла їх. Рук відчув, як закручені потоки повітря потягли його назад за плаща, за штани, за чуба і як надсадно захекав зубощир.

— Швидше! Швидше! —