Симона Вілар - Щаслива суперниця

— Що там, друже?

Кінь струснув головою, дзвякнув удилами, але залишився на місці. Я нічого не бачив, у мороці. Стовбури, що виступали з темряви, огортали пасма туману, десь поблизу неголосно дзюрчала вода. Пахло збаламученою копитами Моро болотяною тванню.

І тут я розрізнив якийсь невиразний звук. Я завмер, напружено прислухаючись. Звук пролунав знову — і мені здалося, що він схожий на жалібний дитячий плач. Так плачуть покинуті діти. Звідки тут узятися дитині, у цій дикій глушині?

У мене волосся заворушилися, коли я пригадав розповіді про погань, душі потопельників і злісних потвор, які приймають людську подобу. Чи не баньши[16] це часом? Можна не боятися розбійників і ловців короля Генріха, але коли зіштовхуєшся з поганню..

Але три тисячі друзок Святого Хреста! Хіба я не був лицарем і християнином, хіба не боровся в Святій Землі й не обмивав стопи у водах Йордану!? Чи ж мені боятися тварюк, які зникають при світлі сонця?

Моро, як і раніше, тримався сторожко. Я погладив його по зашийку.

— Що, друже, не подобається тобі це пхикання? Вперед, ми ж із тобою воїни!

І все-таки я перехрестився.

— Fiat voluntas tua!..[17]

Ми рушили берегом неширокої протоки, над якою низько схилялися верби. Надривний дитячий плач лунав дедалі ближче. Ні, це не баньши… це схоже… це схоже на звичайнісінький дитячий плач. В іншому місці й за інших обставин я б на нього й уваги не звернув.

Зненацька Моро заспокоївся, видно, вирішив, що небезпеки немає. Однак я ніяк не міг виявити джерело звуку й зрештою спішився та зачаївся за зрослими стовбурами двох величезних верб.

Моро пирхнув, і я обійняв його рукою за морду. Зовсім поруч, як і раніше, відчайдушно та гірко плакала дитина, але в тумані я нічого не міг розгледіти. Через це все, що відбувалося, здавалось нереальним.

Раптом туман розступився, і в хисткому сіро-зеленому сяйві молодика переді мною постала найбільш дивна картина з тих, які тільки доводилося бачити.

Вузьким руслом протоки повільно рухався човен, а на його носі стояло крихітне біляве дівчатко, заливаючись слізьми. Саме цей плач розносився над околицями.

Самотнє дитя серед ночі, в глухому небезпечному місці! Але чи самотнє?

Я напружено вдивлявся в темну масу біля ніг дитини, поки не розгледів, що це лежить доросла людина, притому чоловік. Його неприродна поза здалася мені дивною. Раптом я зрозумів, що ця людина мертва або без тями. Його голова була неприродно закинута. Щойно я вийшов з криївки, дівчинка відразу замовкла, і далі здригаючись від плачу. Я ввійшов у воду, дотягся до борту човна й підвів його до берега. Чоловік у човні не поворухнувся. Я торкнув його за плече, й коли тіло перехилилося на бік, побачив стрілу, що стирчала з його спини.

Хто він — охоронець, викрадач, місцевий селянин, який став жертвою розбою? Зважаючи на одяг — швидше воїн, аніж селянин чи городянин.

— Візьми мене! — раптом промовив дитячий голос.

Дівчинка простягла до мене обидві руки, а в її тоні пролунали наказові нотки. Я скорився. Маленька тепла грудочка довірливо притулилася до мене, щось белькочучи. Я прислухався. Вона намагалася сказати, що їй зовсім не сподобалося кататися на човні вночі.

— Важко не погодитися з тобою, дитино.

Я ще стояв у воді, тримаючи дитину однією рукою, а другою не дозволяючи човну спливти за течією. Я опустив долоню й обережно доторкнувся до холодного обличчя небіжчика, провів по ньому й закрив йому очі. Потім вийшов на берег, посадив дівчинку на сухий мох і постарався закріпити біля коріння верби човна з мерцем. Як тільки я впорався з човном, вона відразу виявилася поруч і вчепилась у мою руку.

— Ти не підеш? Тут погано, ти не залишиш мене тут.

— Не залишу. Адже ти не ельф, а фени не місце для маленьких дівчаток, особливо вночі. Але як ти сюди потрапила?

Вона мовчала, переступаючи з ноги на ногу. Я перевів погляд на тіло в човні. Суто випадково я став свідком якоїсь трагедії. З того, як це дитя вимовляло слова, я зрозумів, що воно з саксів, але зовсім не з простих. Її платтячко зі світлого сукна було прикрашене чудовою вишивкою, але це платтячко не рятувало малу від холоду й вогкості.

Я скинув із себе плаща, загорнув дівчинку, взяв на руки й ступнув до коня. Вона побачила Моро й пожвавилася.

— Конячка! Конячка з цяткою!

Дівчинка завовтузилася в мене на руках і потяглася, намагаючись погладити коня. Сльози на її очах миттю висохли.

У мене не було ніякого досвіду в поводженні з такими крихітками. Але з чогось потрібно було почати, і я запитав:

— Розповіси про себе?

Замість відповіді дівчинка закусила губу.

Тоді я спробував інакше:

— Ти хто?

— Мілдред. Я спала, а мене повезли кататися в човні…

Ось тепер вона заговорила сама. Я непогано знав саксонську, але не все міг зрозуміти в